Авторитет лікаря

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

У кожну історичну епоху, залежно від пануючої в даному суспільстві класової моралі, лікарська етика відрізнялася характерними особливостями. Так, вже в одній із найдавніших медичних енциклопедій Індії «Аюрведі» (IX-III ст. до н. е.) приверталася увага до того, що можна і потрібно лікувати бідних, сиріт, чужинців, але не можна прописувати ліки тим, хто в немилості у раджі. Навіть в ті далекі часи медицина повинна була розрізняти слабких і сильних світу цього. Такі застереження потрібні були, очевидно, тому, що загальнолюдські принципи, притаманні лікарської професії, які випливали з її початкової гуманності, природного прагнення полегшити страждання і допомогти хворій людині.
На виконання професійного обов'язку лікаря і, як це здається на перший погляд парадоксально, на оцінку деяких етичних норм впливають також рівень і можливості медичної науки. Так, Гіппократ вважав, що лікування невиліковних хворих призводить до втрати лікарського авторитету. На його думку, «медицина не повинна протягувати руку тим, хто вже переможений хворобою». У Стародавній Індії рекомендувалося не займатися подальшим лікуванням пацієнта, який не одужав протягом року. Можна вважати, що ці погляди були не тільки й не стільки відображенням моралі суспільства того часу, скільки і можливостей медицини. Протягом останніх років все інтенсивніше обговорюються проблеми полегшення смертельного результату нежиттєздатного хворого. Ці нові аспекти лікарської моралі виникли в зв'язку з великими успіхами сучасної реаніматології.
На відміну від права, критерії моральності не завжди знаходили форму писаних постулатів. Про притаманних певному часу етичних нормативах дозволяють лише опосередковано судити історія, юриспруденція, література. Як зазначав Сенека Молодший, «коло наших моральних обов'язків набагато ширше того, що наказують закони».
За останні десятиліття прийнято низку декларацій, кодексів, правил, які покликані визначати етичні норми поведінки лікарів. У багатьох країнах існують національні медичні кодекси. Частина документів носить міжнародний характер. До них слід віднести «Женевську декларацію» (1948), «Міжнародний кодекс медичної етики» (Лондон, 1949), «Хельсинско-Токійську декларацію» (1984,1975)» «Принципи медичної етики», схвалені Генеральною Асамблеєю ООН (1982), та ін Необхідно відзначити, що міжнародні акти з питань медичної етики не завжди враховують конкретні умови життя тієї чи іншої країни, національні особливості і т. д. Так, «Женевська декларація», в основу якої покладена «Клятва Гіппократа», забороняє аборти, між тим у багатьох країнах вони легалізовані. Але на цьому документі лежить, зрозуміло, і відбиток XX століття. Так, в декларацію внесено фрази: «Я не дозволю, щоб релігія, націоналізм, расизм, політика або соціальне становище впливали на виконання мого боргу», «... Навіть під загрозою я не використаю мої знання в галузі медицини на противагу законам людяності». Остання теза, будучи відлунням другої світової війни, закріплює положення «Десяти Нюрнберзьких правил» («Нюрнберзький кодекс», 1947), в яких підкреслюється неприпустимість злочинних дослідів на людях.
«Міжнародний кодекс медичної етики» («Міжнародний кодекс деонтології»), конкретизировавший ряд положень «Женевській декларації», був схвалений Генеральним директором Всесвітньої організації охорони здоров'я. На цей акт найбільш часто посилаються дослідники проблем медичної етики в буржуазних країнах. У ньому звертається увага на питання оплати лікарської допомоги, на неприпустимість переманювання пацієнтів, самореклами тощо, що досить яскраво ілюструє ряд моральних сторін лікарської діяльності в умовах приватнокапіталістичну медицини, її невідповідність розробляються і тим моральним принципам, розбіжність між загалом правильними етичними установками і соціальною дійсністю.