Хірургічне лікування. Єдиним ефективним методом лікування карциноида є радикальне видалення пухлини, а також регіонарних і віддалених метастазів.
При карциноїді відростка застосовується звичайна апендектомія, що забезпечує, як правило, повне одужання хворих. Деякі хірурги рекомендують обов'язкове видалення брижі відростка (3. К. Дуплик, 1967), а при поширенні пухлинного росту на брижу, регіонарні лімфатичні вузли і судини вважають показаної геміколектомія (Latham та ін, 1961). У випадках карциноида клубової кишки використовуються два виду оперативного втручання: «вимикання» ураженої ділянки або його резекція разом з брижею та лімфатичними вузлами. Більшість дослідників віддає перевагу другому способу операції. Смертність при резекції кишки досягає 20% (Thorson, 1958), але в той же час багато хворих після виписки із стаціонару зберігають працездатність і позбавлені яких би то не було симптомів захворювання. На думку Moertel (1961), операція повинна проводитися навіть при наявності віддалених метастазів. Вказаний автор протягом 5 років простежив долю таких хворих, підданих резекції кишечника. Виявилося, що 38% з них були живі, причому у 21 % відзначені метастази в печінку.
При карциноидах шлунка вдаються або до висічення пухлини, або (частіше) до субтотальної резекції шлунка (при множинних осередках зростання) разом з великим сальником.
Беручи до уваги значну травматичність видалення прямої кишки і велика кількість ускладнень, хірурги обережно підходять до вирішення питання про операції при карциноїді прямої кишки. До радикальної операції при раку прямої кишки, вдаються лише в тих випадках, коли розміри пухлини перевищують 2 см, а за даними біопсії з наступним гістологічним дослідженням, вона поширюється у м'язовий шар і інфільтрує стінку кишки. При менших розмірах і відсутності інвазивного росту застосовується висічення пухлини (В. П. Петров і А. П. Тетдаев, 1968; Sokoloff, 1968; Avulo, 1969). Такі хворі піддаються ретельному і тривалому диспансерному спостереженню.
Хворим з карциноидным синдромом також необхідно рекомендувати оперативне лікування. У цих випадках видаляється первинний джерело пухлинного росту і вирізають доступна частина метастазів. Зазначені заходи значно полегшують стан хворих і покращують самопочуття. Іноді тимчасово припиняються напади «почервоніння». Карціноід росте повільно, і тому подібна паліативна операція здається цілком виправданою. Нещодавно Zeegen та ін. (1969) з успіхом застосували видалення частки печінки у хворих з метастазуючим карциноидом клубової кишки і важким карциноидным синдромом.
Одним з показників ефективності операції будь-якого виду є визначення 5-ГОИУК в сечі. Стійке зниження її виділення свідчить про позитивному результаті оперативного втручання, в той час як стабільний високий вміст 5-ГОИУК відноситься до поганою прогностичною ознакою.
Консервативне лікування. Беручи до уваги значення катехоламінів у звільненні калікреїну клітинами карциноида з подальшим розвитком нападів почервоніння, в літературі останніх років наводяться матеріали про ефективність засобів, що впливають на α - і β-рецептори - блокатори цих адренореактивных функціональних систем (Mason і Melman 1966; Ludwig та ін, 1968). Найбільш ефективним серед них виявився β-блокатор - пропранолол (30 мг per os pro die), введення якого не попереджає нападів почервоніння, але чітко зменшує їх частоту та тяжкість. Можливо, поєднане застосування α - і β-блокаторів (типу регитина) виявиться більш дієвим в терапії нападів почервоніння. За даними Ludwig та ін., призначення α-блокаторів не давало лікувального ефекту в подібних випадках. Іноді після прийому пропранололу посилювався пронос, що різко погіршувало стан хворих.
Аміназин має здатність зменшувати судинну реакцію при підвищеній концентрації в крові кінінів, але цей препарат не завжди виявляє лікувальний ефект при нападах почервоніння. Morrelli та ін. стверджують, що аміназин прямим і непрямим шляхом послаблює дію брадикініну, в той час як пропранолол зменшує звільнення цього кініну адреналіном.
Кортикостероїди in vitro і у хворих з карциноидом бронха можуть запобігати звільнення калікреїну, що пояснює у окремих хворих з карциноидным синдромом успішне їх застосування. Прямі загальновідомі антагоністи калікреїну типу трасилола виявилися повністю неефективними у таких хворих.
Рентгенотерапія вважається мало ефективним методом лікування з-за малої чутливості карціноідних клітин до променевих впливів (Sokoloff, 1968).
Вазомоторні розлади при синдромі почервоніння можуть дещо зменшуватися під впливом антигістамінних препаратів у звичайних дозах (димедрол, піпольфен, супрастин). У хворих з серцевою недостатністю використовуються серцеві глікозиди, сечогінні засоби.
Іноді у хворих з функціонуючим карциноидом спостерігаються порушення процесів всмоктування в кишечнику, що супроводжуються проносами. У цих випадках можуть бути ефективні антагоністи серотоніну, зокрема метісергід (Melman та ін, 1965).
В цілому слід визнати, що в даний час ще немає ефективних засобів консервативного лікування карціноідного синдрому, а використовуються медикаментозні засоби викликають лише короткочасне усунення окремих симптомів або зменшення ступеня їх вираженості.
