Проблема діагностики та лікування пульпітом є сьогодні такою ж актуальною, як і багато років тому.
Само собою зрозуміло, що без точної діагностики не може бути й мови про правильної та ефективної терапії. Для тих лікарів, які досі застосовують для лікування будь-якого пульпіту миш'яковисту кислоту, питання диференціальної діагностики є проформою. Незалежно від тяжкості і протяжності процесу вони прирікають пульпу на загибель. В даний час добре розроблений метод депульпації зуба з допомогою діатермокоагуляції. Остання має ряд переваг: лікування закінчується в перше відвідування проводиться без болю.
Проте недостатньо володіти сучасними методами лікування пульпітом. В неменшій мірі необхідно знати, коли ними користуватися: в яких випадках можна зберегти пульпу, коли варто вдатися до вітальної ампутації і зберегти кореневу пульпу і коли треба ставити питання про пульпектомії. Для тих, хто прагне використовувати все, що тільки можливо, для збереження всієї або хоча б кореневої пульпи, питання диференціальної діагностики пульпітом мають величезне значення. Для таких лікарів проблема класифікації пульпітом має суто важливе практичне значення.
Добре відомо, що всі запропоновані до цього часу класифікації страждають істотними недоліками.
Саме цим і пояснюється колосальний відсоток розбіжностей між клінічними і патологоанатомічними діагнозами: за даними всіх авторів, що займалися цим питанням, розбіжність досягає 85-90%. Все це відбувається тому, що для визначаються в пульпі морфологічних змін не знайдено клінічного вираження. Одні і ті ж морфологічні зміни можуть дати різну клінічну картину, і навпаки, при різних морфологічних змінах може мати місце однакова клінічна картина. Обумовлено це тим, що основним у клініці пульпіту є больовий синдром, для якого немає морфологічного еквівалента. Так, наприклад, якщо в клініці в одних випадках спостерігаються нерізкі і нетривалі напади болю, а в інших, навпаки, атаки сильні, тривалі, часто такі друг за іншому, то логічно припустити, що перші мають місце при обмеженому пульпіті, а другі - при дифузному. Однак вже перші спроби зіставити характер нападів з морфологічною картиною в пульпі показали, що при дуже обмежених вогнищах гострого запалення в пульпі можуть виникати болісні і часті напади болю, а дифузійні процеси можуть супроводжуватися нерізко вираженим больовим синдромом.
Прийнято вважати, що наявність іррадіації болю є ознакою дифузного пульпіту. Навпаки, за нашими спостереженнями, іррадіація болів є вираженням не протяжності, а наявності або відсутності можливості для відтоку ексудату. З наростанням запальних явищ у пульпі, коли больові атаки стають інтенсивнішими, тривалішими і частіше (що, на думку ряду авторів, свідчить про перехід серозного запалення в гнійне), а для виходу ексудату назовні немає, то і при обмежених пульпіту болі можуть іррадіювати не тільки в межах відповідної, але і іншої гілки трійчастого нерва. Іррадіація болів, за нашими спостереженнями, може мати місце не тільки при пульпіті, але і при карієсі. Досліджуючи реакцію при карієсі зубів на деякі хімічні подразники, ми неодноразово спостерігали виражену іррадіацію болів при введенні в каріозну порожнину краплі насиченого розчину кухонної солі або цукру.
Болюча перкусія, на думку багатьох авторів, свідчить про перехід запального процесу на періодонт. Однак наші дослідження, у цьому напрямі не підтверджують цієї точки зору. Болючість при перкусії не завжди обумовлена залученням періодонту в запальний процес; вона може бути викликана струсом (коммоцией) запаленої пульпи (подібно, наприклад, до того, як при менінгітах легка перкусія по виличної дузі може викликати або посилити головний біль). Про залученні періодонту в запальний процес можна з упевненістю говорити тільки в тому випадку, якщо болі виникають при накусывании або натисканні в вертикальному напрямку на зуб. На користь цієї точки зору свідчить і той факт, що некротізація пульпи усуває ці болі при перкусії. Особливо демонстративно це проявляється при діатермокоагуляції: відразу ж після коагуляції перкуторно болі, обумовлені струсом пульпи, зникають.
