Медична етика

Нерідкі випадки, коли хворі відчувають роздратування і навіть ворожість до певних представників медперсоналу, скаржаться на них, можуть різко говорити з ними і навіть образити. У цих випадках слід проявляти спокій, не вступати з хворими пояснення і не виправдовуватися в їх присутності. Якщо бувають потрібні пояснення, то їх дають керівникові відсутність хворих.
Розмова з хворим завжди вимагає знання його захворювання і повинен бути в загальних рисах заздалегідь продуманий. Його необхідно вести в обережній формі. Зокрема, питання про хвороби повинні служити стимулом для хворого самому розповісти про свій стан.
При спілкуванні з хворою людиною дуже часто велику цінність має здатність медика не стільки говорити, скільки слухати і спостерігати. Особливо це відноситься до середнього медперсоналу, який за родом своєї служби знаходиться серед хворих значно більше часу, ніж лікар, і стикається з ними в самих різних ситуаціях. Необережне слово, необдуманий питання, швидкий відповідь можуть заподіяти хворому певну шкоду.
Професійні розмови медпрацівників про хворого в його присутності повинні бути зведені до мінімуму, а краще їх зовсім не вести. Необхідно мати на увазі, що хворі швидко вловлюють і відчувають настрій і інтонації в розмові медперсоналу. Крім того, хворі часто неправильно і завжди в гіршому для себе розумінні тлумачать почуте, що негайно викликає у них хвилювання, страх і навіть розпач, тобто ті емоційні реакції, які сприяють розвитку ятрогенних захворювань (див.).
У своїй діяльності медик постійно пов'язаний з необхідністю не тільки оцінювати для самого себе стан хворих людей, але і давати з цього приводу роз'яснення як самому хворому, так і його близьким. Найбільші труднощі виникають тут при необхідності давати оцінку важких захворювань, тягне, за собою несприятливий прогноз або смерть. У кожному випадку слід враховувати конкретну ситуацію, індивідуальні особливості хворого (його психіку, характер), його взаємини з родичами, сім'єю та ін. При відповідних ситуаціях у розмові з родичами хворого, враховуючи це, в деяких випадках спочатку розумніше не говорити про точний діагноз і ймовірне прогнозі, але разом з тим не слід і приховувати серйозності захворювання, а лише кілька применшити його тяжкість, замовчуючи про найбільш несприятливих можливості результату. Це вселяє в родича хворого деяку надію і разом з тим дає йому можливість звикнути до думки про наявність у близької важкої хвороби з усіма витікаючими з цього наслідками. Родич за певний період навчиться краще володіти своїми почуттями і зуміє приховувати їх від хворого. Рекомендації, як повинен поступати медик в подібних ситуаціях, дати не можна, однак у таких випадках він зобов'язаний думати про здоров'я і психіці близьких хворого і по можливості берегти їх. Самим хворим повної правди у випадках важких, а також призводять до смерті захворювань ніколи говорити не можна. Доцільніше вдатися до таких випадках до напівправди, даючи, наприклад, хворому роз'яснення, що у нього діагностують хоча і серйозне, але не смертельне захворювання.
Трапляється, що хворі в упор запитують обслуговуючий середній медперсонал про характер свого захворювання, буваючи твердо впевненими в його неблагополучному (і навіть смертельний) кінець, та наполегливо просять при цьому їм сказати «всю правду». У таких випадках іноді буває доречно поставити контрзапитання хворому про те, що сам він думає про характер свого захворювання і цим зняти з себе необхідність відповідати самому. Кожен, у тому числі і смертельно хворий, людина ніколи не втрачає надії на одужання, і потреба висловитися, бути вислуханим співчуваючим слухачем завжди є у хворого. Під час подальшої бесіди, при якій ініціатива висловлювань повинна обов'язково належати хворому, він може і не повернутися до свого початкового питання. Якщо ж цей прийом мети її досяг, то середній медпрацівник повинен послатися на свою необізнаність в цьому питанні і порадити звернутися до лікаря.