Погляд у минуле

Надалі на Русі змінювалися лише різні системи винної торгівлі: відкупна, акцизна та ін При цьому відкупники самодурствовали, відкрито знущалися над народом, підкупивши, зрозуміло, влади.
Все це призводило до протесту. І ось в 1858 р. литовські шевці та столяри перестали пити спиртне. 13 протягом року до цього руху приєдналася значна частина сусідніх губерній. Виникали свого роду «тверезі бунти» (Остроумов, 1914).
Селяни давали «зароки», тобто обітницю утримання від алкоголю. Такий зарік, будучи значимим моральним зобов'язанням перед церквою, був і найбільш простим методом лікування, до якого вдавалися хворі на алкоголізм в тих умовах. Здійснювалося це так: після спеціальних молебнів хворий давав у церкві обітницю не нитка спиртного протягом певного часу. Цілував при цьому Євангеліє і хрест. Іноді дав зарік вручався і хрестик, який він мав носити і не знімати до тих пір, поки не відчує, що не може витримати призначеного терміну. За даними А. В. Маровникова (1912), частіше витримували обітниці, дані терміном на 1 рік. Отже, реакцією на різке зростання зловживання алкоголем у Росії на рубежі XIX-XX ст. стало рух тверезництва. Проте в тих суспільно-історичних умовах воно не могло ефективно вирішувати проблеми, пов'язані з пияцтвом і алкоголізмом. До боротьби з алкоголізмом активно підключилися медики, був проведений навіть Всеросійський з'їзд, присвячений боротьбі з алкоголізмом.
Після революції 1917 р. радянська влада ухвалила ряд урядових постанов, спрямованих на боротьбу з пияцтвом. Так, постановою РНК від 19 грудня 1919 р. ¹ заборонялися повсюдні в РРФСР виготовлення та продаж питного спирту, міцних напоїв і не належать до напоїв спиртовмісних речовин. Пиво і вино все ж опинилися за рамками заборонних заходів. Для виноградних вин допускалася фортеця не більше 12°. А 3 листопада 1920 р. були оголошені національною власністю знаходяться на території РРФСР виноградні вина, коньячні та горілчані вироби (Гуревич, Залевський, 1930).
Однак необхідно відзначити, що після перших, відносно благополучних років почався малоконтролируемый зростання пияцтва, стимульований самогоноварінням. Як визнавала в 1922 р. газета «Красноярський робітник», «всі ми, зайняті всілякими кампаніями, прогледіли розвивається пияцтво».
У країні розгорнулася організована боротьба з самогоноварінням. Перемога розглядалася як завдання надзвичайної важливості, оскільки заборона на продаж спиртного було практично скасовано самогоноварінням. Так, тільки в 1923 р. у селах Радянської Росії було переведено на самогон близько 200 млн. пудів хліба (Бехтерев, 1927). За даними В. Д. Страшуна (1929), в 1922 р. в країні було виявлено 94 тис. випадків самогоноваріння, в 1923 р.-191 тис., в 1924 р. - 275 тис. За один лише 1924 р. було вилучено близько 1 млн. самогонних апаратів.
Як наслідок загострення антиалкогольної боротьби значно погіршилось антисамогонное законодавство. В ударному порядку були організовані місячники боротьби з самогоноварінням, міліція проводила систематичну і стимулируемую роботу по виявленню самогонників.
Однак зростання винокуріння не припинявся, тоді було обрано інший шлях. З 1923 р. була дозволена продаж наливок і настоянок міцністю до 20%. Далі з грудня 1924 р. постановою ВЦВК і РНК дозволено збільшення фортеці настоянок і наливок до 30%. Тим не менш у сільській місцевості ці алкогольні напої майже не вживалися. У зв'язку з цим у 1925 р. почалося виробництво сорокаградусного «хлібного вина». По суті справи, це була горілка і на неї відразу ж виник величезний попит. Самогоноваріння пішло на спад, але пияцтво стало швидко рости (Воронов, 1930). Динаміка виробництва спиртних напоїв показана в табл. 1.

1. Постанова РНК про заборону в РРФСР без дозволу виробництва і продажу спиртних напоїв і неотносящихся до напоїв спиртовмісних речовин // Декрети радянської влади. М., 1974. Т. 7.