За минулі 10-15 років в гастроентерології відбулися істотні зміни не тільки в діагностиці та лікуванні, але і в розумінні самої сутності ряду патологічних процесів.
Хронічний гастрит відноситься до числа найбільш поширених захворювань у світі. За результатами масових епідеміологічних обстежень виявляють приблизно у 60 % дорослого населення індустріально розвинених країн. У нашій країні близько 1 млн. хворих хронічним гастритом знаходиться під диспансерним наглядом. Однак справжню частоту його важко визначити, оскільки хвороба може протікати безсимптомно або з настільки незначними симптомами, що хворий звикає до них, не звертає на них уваги і не вважає за потрібне звернутися до лікаря. Разом з тим небезпека захворювання хронічним гастритом визначається не стільки скаргами і дискинетическими розладами і навіть не втратою працездатності, скільки тим, що довгостроково поточні форми хронічного гастриту можуть бути передраковими станами незалежно від того, протікав чи хронічний гастрит латентно або з вираженою симптоматикою.
Що стосується поширеності хронічних гастритів у спортсменів, то відомості про частоту захворюваності серед них дуже суперечливі. Так, за матеріалами Республіканського лікарсько-фізкультурного диспансеру Української РСР хронічний гастрит діагностовано у 45 % з числа гастроентерологічних хворих, а серед такого ж контингенту Республіканського диспансеру Естонської РСР - у 7,8 %.
В літературі останніх років не з'явилося робіт, заснованих на дослідженнях спортсменів, які страждають хронічним гастритом. У той же час значна кількість фундаментальних праць, опублікованих за останні 10-15 років, з клінічної гастроентерології дозволяють внести деяку ясність у питання етіології та патогенезу хронічного гастриту і вирішити ряд суттєвих завдань. Тому викладу питань, що стосуються хронічного гастриту у спортсменів, необхідно гадати кілька загальних положень клінічної гастроентерології.
За останні роки на основі досягнень фізіології, молекулярної біології, патоморфології та інших фундаментальних наук розширилися наші знання тонких механізмів регуляції системи травлення в нормі і патології на органному, клітинному і субклітинному рівнях. Ці досягнення сприяли впровадженню в клінічну практику нових методів функціональної діагностики з використанням ендоскопічних, гістохімічних та електронно-мікроскопічних досліджень гастродуоденальної слизової оболонки, а також нових принципів диференційованої патогенетичної терапії. Підтвердилися уявлення про варіабельності функціонально-морфологічного стану шлунка і дванадцятипалої кишки у здорових людей, в тому числі й молодого віку, що змусило насамперед переглянути критерії норм секреторної функції шлунка.
Тривалий час вважалися нормою показники загальної кислотності шлункового соку 40-60 тітраціонний одиниць, а вільної-20-40 од. Виявилося, що ці показники варіюють у молодих здорових людей в широких межах (у 40-60 % з них вільна кислота перевищує 40 од.). Більш того, у 50 % здорових людей виявляється висока кислотність шлункового соку, причому з них половина мають показники вільної кислоти у межах 42-60 од., а в інших цей показник вище 60 од. і може становити 80-100 од. і більше.
Варіабельність показників кислотності шлункового соку обумовлена конституціональними особливостями нейрогуморальної регуляції та структури шлункових залоз.
Що ж стосується нижньої межі норми вільної кислоти, то вона чітко визначена і становить 20 од. Гипацидное і анацидное стан шлунка в базальну або стимульовану фазу секреції у здорових людей - явище вкрай рідкісне і, як правило, свідчить про приховане ураження шлунка. Не вдаючись у докладний аналіз методик досліджень шлункового соку та їх оцінку, слід сказати, що все більша кількість дослідників пропонують перейти повністю на методику внутрішньошлункової рН-метрії. 80 % молодих здорових людей мають внутрішньошлунковий рН в межах 1,0-4,0.
Таким чином, у здорових молодих людей ряд показників секреторної функції шлунка піддається істотним коливанням, що, очевидно, є відображенням індивідуальної норми. Повторюваність показників при багаторазових обстеженнях відображає типологічні особливості пацієнта.
