Інвалідність, встановлювана психічно хворим, підрозділяється на наступні види: інвалідність у зв'язку з загальним психічним захворюванням, професійним, трудовим каліцтвом і проходженням військової служби. Виділяється також інвалідність з дитинства. Цей вид інвалідності встановлюється в осіб до 16-річного віку (учні до 18 років і до початку роботи за наймом). Якщо інвалідність настала у працюючого підлітка, хоча йому і не виповнилося 16 років, або в учня середніх спеціалізованих, вищих навчальних закладів віком до 18 років, то їм встановлюється інвалідність у зв'язку з захворюванням.
Судова психіатрія вивчає особливості психічних захворювань і короткочасні психічні розлади у осіб для оцінки їх можливості здійснити свої цивільні права і обов'язки, а також нести відповідальність за кримінально карані діяння.
Погляд на завдання та зміст судової психіатрії зазнав велику еволюцію. Розвиток судової психіатрії перебувало під впливом філософських ідей, соціально-економічних умов життя, рівня знань про психічні захворювання, загальних досягненнях в області психіатрії, залежало також від панівних у той чи інший період навчань про кримінальному праві, вини і відповідальності. В історії розвитку судової психіатрії створювалися окремі школи зі своїми теоретичними передумовами і практичними настановами. У середині XIX століття отримала широке поширення класична школа кримінального права, що засновується на ідеалістичній концепції про свободу волі як категорії, що визначає все свідоме поведінка людини і не залежить від мозкової діяльності. У зв'язку з цим багато психіатри, які стоять на стихійно-матеріалістичних позиціях, не бачили можливостей визначити клінічне зміст схоластично-юридичних категорій осудності й неосудності.
Інша школа (антропологічна) виходила з інших передумов. Природа злочинів пояснювалася біологічними причинами. Яскравим представником цієї школи був Ч. Ломброзо - італійський психіатр-криміналіст. Його концепція про вроджений злочинця, що отримала назву ломброзианства, була прийнята багатьма буржуазними фахівцями і надалі доповнено різними психологічними трактуваннями, в тому числі і фрейдизмом, усматривавшим в злочинних діях реалізацію несвідомих агресивних тенденцій.
На подібних з антропологічною школою методологічних позиціях будувалося соціологічний напрям. Представники цього напряму головну причину злочину, крім біологічних особливостей особистості, бачили в умовах життя і досвід раннього дитинства злочинця. Вони не надавали наукового значення встановлення осудності або неосудності осіб, які вчинили злочин: важливим вважалося визначення заходів, які суспільство повинно зробити для свого захисту щодо осіб, які вчинили злочин. Ними було введено поняття небезпечного стану та особливих особистісних властивостей, сприяючих до антисоціальних дій. Ця концепція у вченні про злочинця і злочини поширена в західних країнах і в даний час. Це напрямок еклектично за своєю природою. Для його наукового обґрунтування залучаються також фрейдизм і психодинамічна теорія.
Психічні захворювання, відхилення в поведінці, в тому числі антисоціальні, пояснюються як неможливість для особистості впоратися з життєвою ситуацією, коріння ж слабкості особистості знаходяться в емоційному «досвід» дитинства, в біологічних особливостях особистості.
Для пояснення причин злочинності автори користуються тими ж схемами, що і для обґрунтування походження психічних захворювань: емоційним травм дитинства відводять основну роль, а злочинні дії розглядають як своєрідні захисні реакції.
На відміну від західної судової психіатрії, теоретичні позиції і практика якої визначалися ідеалістичними теоріями у вченні про злочинності, вітчизняна психіатрія розвивалася на основі матеріалістичного розуміння природи психічного і досягнень клінічної психіатрії.
