Великий внесок в розробку критеріїв судово-психіатричної оцінки психічно хворих внесли вітчизняні психіатри XIX століття: В. X. Кандинський, С. с. Корсаков і В. П. Сербський. В. П. Сербським були введені такі важливі показники для експертних оцінок психічно хворих, як їх здатність віддавати звіт у своїх діях і керувати своїми вчинками. Включення цих критеріїв давало наукове обґрунтування для розуміння відповідальності психічно хворих за свої вчинки. Однак був розрив між прогресивними теоретичними концепціями передових вітчизняних психіатрів та архаїчними законодавчими нормами, що регламентують практичне здійснення судово-психіатричної експертизи в дореволюційній Росії.
Докорінні соціальні зміни, що сталися після Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії, створили сприятливі передумови для розвитку судової психіатрії. Судово-психіатрична допомога стала одним з видів діяльності народного охорони здоров'я.
Чинним законодавством та відповідними, інструкціями були встановлені види психіатричних експертиз, умови їх призначення, а також визначено завдання, обов'язки і права експертів. Судово-психіатрична експертиза стала обов'язковою при сумніві у психічній повноцінності обвинувачуваного. Законодавством СРСР передбачено питання про суспільно небезпечні дії психічно хворих. У ст. 11 КК РРФСР (і відповідних статтях кримінальних кодексів інших союзних республік) зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла віддавати собі звіт у своїх діях або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. До такої особи за призначенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Не підлягають покаранню також особи, які вчинили злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіли психічною хворобою, позбавила їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Людина, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (якщо стан його психічного здоров'я викликає сумнів), направляється слідчими органами, прокуратурою або судом на судово-психіатричну експертизу. Визнання хворого неосудним виключає його вину у скоєному, і дія хворого кваліфікується не як злочин, а як суспільно небезпечне діяння. До таким хворим застосовуються за рішенням суду заходи медичного характеру - примусове лікування в психіатричних лікарнях. Характер примусового лікування та форми його проведення визначаються спеціальною інструкцією. Деякі особи, які вчинили злочин у період короткочасного хворобливого розладу психічної діяльності і визнані неосудними, можуть не мати потребу в примусовому лікуванні в психіатричних лікарнях. Їх направляють на піклування родичів і під спостереження дільничного психіатра.
У нашій країні примусове лікування в останні роки стали призначати хворим, які страждають алкоголізмом і наркоманією. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ від 01.03.1974 р. «Про примусове лікування і трудове перевиховання хронічних алкоголіків», встановив можливість застосування примусового лікування хворим хронічним алкоголізмом. Цей Указ застосовується як крайній захід щодо осіб, які систематично порушують громадський порядок, трудову дисципліну, правила соціалістичного співжиття, тобто з вираженими ознаками алкогольної деградації.
Направлення на примусове лікування в лікувально-трудовий профілакторій здійснюється за судовим рішенням, однак цей захід вважається адміністративної і, отже, не тягне за собою судимості.
Рішення багатьох цивільних правових питань про психічно хворих пов'язано з оцінкою їх дієздатності та недієздатність. Наявність психічного захворювання у хворого не завжди веде до зміни його юридичного становища. Оцінка юридичної положення психічно хворого залежить від особливостей і ступеня порушення його психічного стану.
