Спроби виділити тип особистості хворого алкоголізмом мали безумовну привабливість для багатьох дослідників. Роль особистості в її психологічному розумінні хоча і визнавалася формально, але фактично це питання розглядалося, як другорядний і вирішувалося в основному за рахунок виділення 3-4 ознак, характерних нібито для всіх без винятку хворих на алкоголізм. Панувала переконаність у моральному недосконалість осіб, схильних до цього захворювання, наявності у них «дефекту волі» і відсутність «почуття громадської відповідальності». В літературі, а потім і в свідомості клініцистів встановилося стереотипне уявлення про хворого алкоголізмом, як про безвольною, брехливої, безвідповідальної особистості, яка характеризується афективною нестійкістю, імпульсивністю, схильністю до залежності і низькими розумовими здібностями. У роботах психіатрів була підведена «база» під такого роду судження у вигляді уявлення про психопатизації хворих на алкоголізм, що формується в результаті токсичної дії алкоголю на мозок. В результаті було сформовано спрощене, але вкрай стійке клінічне уявлення про психологію алкоголізму. Психічні зміни, що наступають в особистісній сфері, прямо виводилися з інтоксикаційного-органічного ураження центральної нервової системи в результаті пияцтва. Власне психологічний, особистісний, ланка у формуванні цих порушень по суті ігнорувалося.
У розвитку алкоголізму особлива увага приділялася негативним психотравмирующим впливів: важких душевних переживань, раптового горю, незадоволення своїм становищем. Бриль Крамер писав, що він бачив безліч випадків, коли людина починала зловживати алкоголем після того, як він отримував «велика образа», «відчував віроломство» з боку людей, яким він абсолютно вверялся, а М. Магазинер зазначав, що душевні обурення, такі, як «пригнічують дух пристрасті», страх, гнів і т. п., сприяють важкого пияцтва (див.: Сегал, 1967). Однак у сучасних дослідженнях роль психотравм у більшості випадків розглядається в залежності від віку хворих і виявляється незначною, порівняно з діючими у початковому періоді алкоголізації соціально-психологічними факторами.
З розвитком наукових уявлень про алкоголізм як хворобу значення психологічних факторів у його формуванні та перебігу все більш уточнювалося. Однак нерозробленість психологічних класифікацій типів особистості та характеру і монополія психіатрів у цій області досліджень призвели до того, що в основу класифікацій особистісно-психологічних факторів, що сприяють алкоголізму, були покладені клінічні (психіатричні) уявлення, згідно з якими схильність до алкоголізму обумовлена різними психічними аномаліями. М. Блейлер (Bleuler, 1955), а ще раніше Е. Крепелін (Kraepelin, 1927) говорили про особистості алкоголіка як преморбидно недосконалою, що володіє вкрай низькими адаптаційними можливостями. У Е. Кречмера [1927] сформувалося переконання, що алкоголізм майже завжди наслідок «психопатичної конституції» і частіше зустрічається у синтонных шизоїдних психопатів. Поширення концепції психопатій (Ганнушкин, 1964; Жислін, 1965) сприяло підтвердження тези, що психопатія - найбільш сприятливий грунт для виникнення алкоголізму (Іванець, Ігонін, 1978). Наполегливо обгрунтовувався висновок про те, що найбільшу психологічну схильність до алкоголізації мають особи з рисами астенічною, истероидно-збудливою, эпилептоидной і нестійкою психопатії.
Сторінки: 1 2 3
