У цей період значну роль у розвитку лікувальної фізичної культури грали Московський інститут фізичної культури і Нейтральний інститут курортології. В Інституті фізичної культури була організована спочатку доцентура, а в 1928 р. - перша в нашій країні кафедра лікарської гімнастики. У 1926 р. в Москві при лікарні «Медсантруд» М. А. Романів організував першу в країні майданчик фізіотерапії та фізкультури.
Виключно важливе значення для популяризації методу лікувальної фізичної культури серед лікарської громадськості мали усні й друковані виступи провідних клініцистів того часу - терапевтів Д. Д. Плетньова, М. П. Кончаловського, А. В. Валединського, невропатолога В. К. Хорошко, ортопеда А. К. Шенка, хірурга в. І. Розумовського та ін Так, найбільший радянський терапевт-кардіолог Д. Д. Плетньов у статті «Роль серцево-судинної системи у фізичній культурі» показав вирішальне значення дозування фізичного навантаження для успішного застосування фізичних вправ в оздоровчих цілях. Він розглядав фізичне тренування як головний засіб функціональної терапії і закликав до глибокого вивчення цього кошти в кардіологічній клініці.
У 1927 р. був створений Державний науково-дослідний інститут дієтетики і лікувальної фізичної культури, що проіснував до кінця 1930 р. За цей короткий час інститутом була проведена робота по спеціалізації і удосконалення багатьох лікарів з лікувальної фізичної культури та в 1928 р. випущено керівництво для лікарів. Дане керівництво безсумнівно сприяло підвищенню знань лікарів в області фізичної культури, впровадженню її в практику і, що особливо важливо, внесло ясність у термінологію: був запропонований термін «лікувальна фізична культура» натомість вживалися в той час термінів «кінезотерапія», «лікарська гімнастика», «мототерапия» та ін.
Основними рисами першого етапу слід вважати створення організаційних основ лікувальної фізичної культури, її пропаганду серед медичних працівників, впровадження в практику, головним чином у санаторно-курортну, визначення основних показань і протипоказань до застосування фізичних вправ у хворих. Поряд з цими досягненнями слід відзначити ще досить низький рівень наукового обґрунтування методу, який породжував емпіризм у роботі, декларативність методичних рекомендацій і великий різнобій в теорії і методики лікувальної фізичної культури.
Другий етап розвитку лікувальної фізичної культури (1931 - 1941 рр..) характеризується відносно швидким переходом від эмпирики до науковому обґрунтуванню застосування лікувальної фізичної культури, подальшим організаційним її зміцненням, активним проникненням не тільки на курорти, але і в лікарні, поліклініки, дитячі установи, посиленою підготовкою кадрів фахівців, виданням низки великих настанов (В. М. Саркизов-Серазіні, В. о. Гориневская, В. К. Добровольський, Е. Ф. Древинг та ін). У ряді наукових установ створюються відділення лікувальної фізичної культури. У 1934 р. у Ленінграді видається велика збірка «Лікувальна фізкультура в стаціонарі», в якому було вперше показано значення фізичного тренування не тільки для лікування, але і для відновлення працездатності, тобто соціальної реабілітації після хвороби.
Наказом Наркомздоров'я з 1931 р. в медичних вузах та інститутах удосконалення лікарів був введений курс лікувальної фізичної культури, що благотворно позначилося на підготовці лікарських кадрів та стимулювання наукової роботи. Важлива роль у цьому належала кафедрі Центрального інституту удосконалення лікарів, яка була створена (1931 р.) і очолена Б. А. Іванівським.
