Йде тринадцятий день захворювання, але тривогу б'є тільки дружина. «Я з плачем побігла до Рябушенко і спитала, що ж робити, адже Толя вмирає, лежачи на лікарняному ліжку, наче муром відгороджений від медицини...» Через три дні пацієнта переводять в терапевтичне відділення. Запідозривши менінгіт, викликають завідуючу неврологічним відділенням Л. В. Александрову.
- Як це так,- дивується вона,- хворий лежав у моєму відділенні, а я про це й не знала...
Гавриленко переводять знову в неврологічне відділення, де діагноз вже не викликає сумнівів: гнійний менінгіт. Стан визначається як вкрай важкий. Потрібен антибіотик, якого, як і крапельниці (!), у відділенні не виявилося. «Дефіцит» діставала дружина...
Драма наближається до сумного фіналу, і кожен з її учасників продовжує вносити в її розвиток свою похмуру частку. Поки дружина дістає ліки, отоларинголог В. П. Селегей ніяк не встановить двобічний гнійний гайморит, не спромігшись уважно подивитися рентгенівські знімки... Шість лікарів, «які лікували» хворого, навіть не подумали хоча б у своєму колі зібратися і обговорити положення...
Тільки за наполяганням родичів запрошують консультанта. Важко зрозуміти, чому Київська обласна клінічна лікарня, на базі якої десятки кафедр з професорами і доцентами, надсилає до тяжкохворому ще недосвідченого спеціаліста Ст. Ст. Спрысу.
Хворому не стає легше. Знову консультант з тієї ж лікарні. І знову недосвідчений, але зате впевнений у собі. «Ми чекали її, як бога. Приїхала лікар Миколаївська, незадоволена, сердита. Зробила чоловікові спинномозкову пункцію - стало йому гірше. Як ми просили її залишитися хоч на півгодини, розгнівалася: «Я заради вас пожертвувала своїм вихідним, дайте мені машину!» Через кілька годин мій чоловік помер...»
«Я знаю, люди не боги, медицина не всесильна,- закінчує свій лист дружина Гавриленко.- Але хіба лікарі не повинні зробити все, що можуть? Моя образа не тільки за себе, за трьох сиріт, але і за тих людей, які ще прийдуть до цих лікарів...»
А як оцінили цей випадок у лікарні, де все сталося? У кабінеті головного лікаря П. Р. Ярмолюка кореспондент «Медичної газети» Ст. Калита зустрівся з лікарями, винними, як йдеться у наказі по лікарні, в «порушенні медичної тактики при лікуванні хворого Гавриленко». Мова йде не про надмірній м'якості винесеного ним покарання. Про іншому. Про ту позицію, яку вони зайняли у цій розмові, про ту «фігурі нерозуміння», яку зобразили так дружно. Скарга в редакцію? На що?!
Звідки така глухота, душевна черствість, стало відомо пізніше, коли Ст. Калита ознайомився з висновками комісії Моз УРСР, яка перевіряла цей випадок і повинна була дати йому принципову оцінку. У багатосторінковому висновку комісії є вельми промовиста рядок: «Повноцінне лікування хворого почалося лише за три дні до його смерті». І далі: «Із запізненням визначено розвиток неврологічної симптоматики». Елементи світлобоязні, нудоту, блювоту В. Р. Рябушенко розцінює як прояв бронхопневмонії, наявність менінгеальних симптомів Л. В. Александрова трактує як менінгізм при ГРВІ, рентгенологи Р. Ф. Ремах і Ю. К. Кіщенко неправильно описують рентгенограма придаткових пазух носа, отоларинголог В. М. Селегей не помічає виникнення двосторонньої гнійного гаймориту, діагностованого вже тільки при розтині, не проводяться лікувальні заходи з приводу процесу в гайморових пазухах, що і послужило поштовхом для розвитку гнійного менінгіту... Члени комісії, авторитетні вчені, здавалося б, відновили картину халатності та безвідповідальності. І що ж? Лівою рукою, яка не знає, що робить права, комісія у своєму рішенні пише: наказ по лікарні залишити в силі. І, зібравшись з духом, сміливо рекомендує всіх шістьох лікарів направити на переатестацію. Як кажуть на Україні, з великої хмари - так маленький дощ.
