В автобус впурхнула зграйка дівчат. Сівши на сидіння, вони повернулися одна до одної і бойко затараторили.
- Ви знаєте, дівчатка,- скоромовкою, роблячи значну міну, почала одна,- вчора, під час мого чергування, у Олі народився дауник (жаргонного типу слівце, що позначає хворого важким спадковим захворюванням - синдромом Дауна).
- У який це Олі? - поцікавилася інша.
- Так у тій молоденької продавщиці з нашого магазину, ви її теж знаєте.
- Що ти кажеш! Ось жах!
- Так. Уявляєте, що творитиметься в їх родині! А як ще чоловік поставиться до цього? Боюся, все закінчиться розлученням...
- Можливо. Але піди тепер вгадай. Адже кожен приховує...
Незважаючи на тряску і дорожній шум, їх розмова був чутний у всіх куточках салону. По обличчях багатьох пасажирів можна було бачити, що і їх зацікавило народження «дауника» у бідній Олі. Деякі явно, інші криючись прислухалися до розмови студентів-медиків. А ті ще довго продовжували жваве обговорення «останніх вістей» з пологового будинку.
Ось так. Запросто на пересуди віддавалася нещастя, що звалилося на молоду сім'ю. Пускалася поголос по білому світу про наявність спадкової патології в цій родині. Адже зрозуміло: якщо продавщицю знали ці студентки, то не виключено, що її могли знати і інші люди, що їхали в автобусі. І пішла гуляти «новина» по району, а потім і по всьому місту.
А адже повинні були студентки знати про лікарську таємницю. Про неприпустимість її розголошення. Але не знали. Або забули. Або бажання попліткувати пересилило лікарський борг.
Лікарська таємниця прийшла до нас з глибини століть. Розпізнавання хвороби багато в чому залежить від тих відомостей, які лікар отримує від хворого - відомостей про його хворобливих відчуттях, фізіологічних відправленнях, життя, роботи. Найчастіше серед того, що довіряється лікаря, буває й таке, про що людина не повідомив би нікому іншому. Це стосується інтимних сторін людського життя, різних фізичних недоліків, душевних переживань, негараздів побуту, роботи, спадкових порушень статевої функції. Як вчили древні індійські філософи, «не можна довіряти батькові, матері, другу, але не повинно відчувати остраху перед лікарем».
Так воно і повинно бути, але лікар зобов'язаний виправдати довіру хворого і зберегти в таємниці все, що від нього почув. В клятві Гіппократа є такі слова: «Що б при лікуванні, а також і без лікування я не побачив і не почув відносно життя людей з того, що не слід коли-небудь розголошувати, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею. Мені, непорушно виконує клятву, нехай буде дано щастя в житті і в мистецтві і слава у всіх людей на вічні часи; преступающему ж і дає помилкову клятву та буде зворотне цьому».
У перші роки Радянської влади робилися спроби перегляду положення про необхідність збереження лікарської таємниці. Разом з ламанням старих соціальних інститутів було висунуто пропозицію про її скасування.
Обґрунтуванням цього було проголошене в той період твердження, що оскільки хвороба це не ганьба, а нещастя, то відомості про неї також не ганебність і немає необхідності тримати їх у таємниці. Навіть провідні організатори охорони здоров'я дотримувалися цієї точки зору. Народний комісар охорони здоров'я Н. А. Семашко в диспуті, що відбувся в Москві в січні 1928 року, говорив: «Ми тримаємо курс на повне знищення лікарської таємниці. Лікарської таємниці не повинно бути. Це випливає з нашого основного гасла, що хвороба не ганьба, а нещастя». Наркома не підтримали багато лікарі, в тому числі і Ст. Ст. Вересаєв. Саме він уперше сформулював правило, яке з певними змінами стало загальноприйнятим в Радянському Союзі: «Лікар зобов'язаний зберігати ввірену йому хворим таємницю, але якщо збереження лікарської таємниці загрожує шкодою суспільству або оточуючим хворого, то лікар не лише може, але й повинен порушити таємницю».
