Понад півстоліття минуло з часу відкриття вітаміну Д. За цей період добре вивчено різноманітне позитивний вплив його на організм. Поряд з цим вже в 1928-1930 рр. з'явилися повідомлення про важких отруєннях препаратами опроміненого ергостерину (Hess, Lewis, 1928; Shohl a. oth., 1930 та ін). Патологічні стани, які виникають від застосування масивних доз вітаміну Д, L. J. Harris, Т. Moore (1928) і A. W. Ham (1932) запропонували називати гіпервітамінозом Д. Трохи пізніше поряд з цим стали широко вживати термін «Д-вітамінна інтоксикація». Однак більшість дослідників і клініцистів віддають перевагу користуватися першим назвою.
У вітчизняній і зарубіжній літературі вивченню гіпервітамінозу Д, зокрема патогенезу, а також лікування та профілактики приділяється велика увага. Актуальність досліджуваного питання підтверджується численними експериментальними та клінічними дослідженнями різних фахівців: біологів, біохіміків, педіатрів, патоморфологов, терапевтів та ін Однак найбільший інтерес до вивчення цього питання виявляють педіатри, оскільки за останні роки у зв'язку з широким застосуванням вітаміну Д для профілактики і лікування рахіту частіше стали спостерігатися прояви гіпервітамінозу Д у дітей раннього віку, що підтверджується численними дослідженнями вітчизняних і зарубіжних авторів (Вишневський, 1965; Тонконіг, 1966; Струков, 1967; Водкайло, 1968; Harris, 1969; Сапрончик, Чарыева, 1971).
До відкриття вітаміну Д людство не знало проблеми гіпервітамінозу Д. Її появу було тісно пов'язано з широко налагодженим виробництвом вітаміну
Д і його інтенсивним використанням в медицині для профілактики і лікування різних захворювань. Цьому сприяло і те, що в медичній практиці найбільше поширення отримали концентровані препарати вітаміну Д. Так, медична промисловість Великобританії виробляє 26 різних видів таблеток і капсул. З них тільки три препарати мають менше 300 ME, решта випускаються в дозах, що значно перевищують фізіологічну потребу в цьому вітаміні (Taylor, 1972).
Більшість дослідників вважають, що основними причинами, які зумовлюють виникнення і порівняно більшу частоту гіпервітамінозу Д, є наступні.
1. Надзвичайно висока біологічна активність вітаміну Д і відносно мала фізіологічна потреба в ньому.
2. Велика швидкість всмоктування і відсутність ефективних шляхів виведення його з організму.
3. Недостатня поінформованість населення і деяких медичних працівників про високу токсичність препарату.
4. Недостатньо обґрунтоване призначення високих доз для профілактики і лікування рахіту. Зокрема, в останні десятиліття широко використовують «метод ударних доз», «метод вітамінних поштовхів», «ущільнені курси» застосування вітаміну Д (Krestin, 1945; Балкобекова, 1970 і ін).
При зазначених методах рекомендована курсова доза вітаміну Д - 600 000 ME - може бути дана за 6-12 днів, по 50 000 ME - 12, по 100 000 МО (1 раз на день) - 7-10 днів і т. д.
На розвиток гіпервітамінозу Д впливає і спосіб прийому препарату. Morgan (1974, цит. за Ушакової та ін, 1961) спостерігав загибель щенят після одноразового застосування вітаміну Д2 в дозі 10 мг/кг ваги. Якщо зазначену дозу щенята отримували фракційним методом, то токсична дія препарату було ще сильніше. Однак останнім часом у літературі з'явилися повідомлення, згідно з яким навіть одноразовий прийом високих доз вітаміну Д може бути причиною серйозних побічних явищ (Спиричев, 1973).
Однією з основних причин гіпервітамінозу Д, на наш погляд, є те, що ще немає єдиної думки щодо доз вітаміну Д, що застосовуються з метою профілактики рахіту. Навіть у країнах, республіках і областях, розташованих в одному кліматичному поясі, рекомендовані профілактичні дози вітаміну Д варіюють від 400 до 60 000 ME в добу. Так, М. С. Маслов (1952) вважав достатньою дозою 600-1000 ME вітаміну Д і застерігав педіатрів від захоплення високими дозами цього препарату.