Рентгенодіагностика

Проведення загальної диференціальної діагностики. Це найбільш важкий і відповідальний етап рентгенодіагностики в значній мірі полегшується, якщо попередні етапи були проведені досить ретельно і дали необхідний вихідний матеріал для проведення диференціального діагнозу. У цьому випадку представляється можливість критично оцінити здобуті рентгенологічні симптоми або симптомокомплекси з точки зору їх відповідності або невідповідності клінічних даних або результатів інших видів дослідження. Строго кажучи, в клінічній практиці рідко зустрічаються випадки, коли правильний діагноз досягається на основі даних одного якого-небудь методу дослідження. Зазвичай так званий комплексний діагноз є результатом використання і зіставлення різних, показаних для кожного конкретного випадку діагностичних методів, кожен з яких може мати менший, більший і лише іноді вирішальне значення. В останньому випадку потреба в диференціальній діагностиці ніби відпадає. Такі, наприклад, класична картина перелому кістки в рентгенівському зображенні, інфаркту міокарда на ЕКГ, серологічні реакції при деяких інфекційних захворюваннях, фізичні дані при класичних вадах серця і т. д. Однак в практичній роботі такі випадки зустрічаються відносно рідко. Часто навіть у зазначених випадках виникає необхідність вирішувати питання диференційно-діагностичного характеру. Зокрема, не є перелом патологічним; немає ускладнень, супутніх інфаркту міокарда, і який стан серцево-судинної і дихальної систем у хворого інфарктом і т. д.
Незважаючи на те, що рентгенологічна симптоматика при ряді захворювань настільки багата і виразна, що потреба в диференціальній діагностиці може здатися зайвою, нехтувати нею не слід, щоб уникнути можливих помилок і неповноти рентгенологічного висновку. Проведення диференційного діагнозу, як правило, повинно базуватися на клініко-рентгенологічних, анатомо-рентгенологічних і рентгенофизиологических зіставленнях. Тільки встановлення відповідності клінічними даними навіть таких типових рентгенологічних картин, якими супроводжуються виразка шлунка і дванадцятипалої кишки, дивертикули стравоходу та дванадцятипалої кишки, рак шлунка і кишечника, класичні форми вад серця, жовчнокам'яна і нирковокам'яна хвороба, може дати впевненість в обгрунтованості і правильності рентгенодіагностики і по праву забезпечити їй вирішальну роль в цих випадках.
Досвід систематичного проведення диференціальної діагностики показує, що в одних випадках коло захворювань, що підлягають відмітному розпізнаванню, відносно малий, у інших же він виявляється досить значним.
Так, наприклад, С. А. Рейнберг вказував, що рентгенологічна картина множинних рівномірно розсіяних протягом обох легеневих полів дисемінованих вогнищ може бути етіологічно обумовлена 150 самими різними нозологічними одиницями, а кулястий інфільтрат в легкому може бути відображенням анатомічного субстрату не менше 85 хворобливих форм.
У складних випадках проведення диференціальної діагностики може виникнути необхідність застосування додаткових методів дослідження, дані яких в сукупності з уже наявними можуть значно скоротити кількість хвороб, що підлягають відмітному розпізнавання, а в ряді випадків безпосередньо допомогти встановлення точного діагнозу. Так наприклад, виявлення мікобактерій туберкульозу в мокроті або промивних водах шлунка при наявності множинних дисемінованих вогнищ в легенях може дати підставу для постановки діагнозу туберкульозу легенів, а знаходження при аналізі крові високого вмісту в ній еозинофілів може при наявності інфільтративні тіні в легкому дозволити з великою часткою ймовірності поставити діагноз эозинофильного інфільтрату. Не менш важливим є дослідження плеврального вмісту при уточненні характеру плевриту. Виявлення геморагічного ексудату в порожнині плеври може в свою чергу спонукати рентгенолога до додаткового застосування томографії або так званих суперэкспонированных знімків або знімків з підвищеною жорсткістю випромінювання з метою знаходження пухлинного вузла в легкому, з'явився причиною плевриту. При цьому коло захворювань, що підлягають відмітному розпізнавання на основі даних рентгенологічного дослідження, нерідко може бути дещо іншим, ніж це випливало з початкових клінічних даних.
Якщо у науково-педагогічній практиці представляється доречним в дидактичних цілях проводити диференціальну діагностику досить широко, то в практичній роботі не слід надмірно, а тим більше штучно розширювати коло хвороб, що підлягають відмітному розпізнаванню. У практичній рентгенодіагностиці слід враховувати поряд з іншими факторами ймовірну частоту тих чи інших нозологічних форм, відображаються певними рентгенівськими симптомами або їх поєднаннями. Такий практично виправданий підхід дозволяє в розумних межах суттєво звузити число нозологічних форм при диференціальній діагностиці.
Сам факт напрямку клініцистом хворого на рентгенологічне дослідження зазвичай вказує на недостатність даних для точного загальноклінічного діагнозу, на необхідність отримання нових, додаткових даних за допомогою рентгенодіагностики. У цьому плані поряд з так званої позитивної діагностикою не менше значення можуть мати негативні діагностичні результати. Таке, наприклад, значення рентгенологічного висновку про відсутність туберкульозних змін в легенях при підозрі на туберкульоз, відсутності вільного газу в черевній порожнині при підозрі на прорив полого органу, відсутності рентгенологічних ознак порушення цілості кістки при клінічній підозрі на перелом і т. д.
Нерідкі такі випадки, коли правильна діагностична оцінка характеру патологічних змін, виявлених у процесі рентгенодіагностики, можлива лише в результаті спільного вивчення хворого клініцистом і рентгенологом. Досвід показує, що в тих медичних закладах, де така спільна робота лікаря і лікаря-рентгенодиагноста проводиться систематично, досягаються найбільш ефективні діагностичні результати.