Таблетки фармацевта або посмішка лікаря?

Сторінки: 1 2 3 4 5

«Так, але все ж...» Формулювання, що відображає механічне мислення, небажання думати, сверхперестраховку. Якась «лабораторна агресія» охопила багато клініки.
Або інший напрям такого плану. Досить часто можна бачити, коли черговий лікар ще в приймальному спокої призначає хворому безліч лабораторних досліджень. При цьому нерідкі такі: «проби на активність ревматизму», «печінкові проби», «коагулограма».
Всі вони є щонайменше непродуманими. Свої призначення лікарі зазвичай мотивують бажанням прискорити хід обстеження, зменшити час перебування хворого в стаціонарі. Бажання це похвально, однак, по-перше, багато з призначень, зроблених без ретельного опитування та уточнення попереднього діагнозу, виявляються непотрібними, по-друге, що за «печінкові проби»? Існують сотні функціональних проб печінки. На які з них повинна направити хворого палатна сестра? Або «коагулограма»? Немає ж офіційній, загальноприйнятій коагулограми. В залежності від вихідних клініко-генетичних даних потрібно досліджувати різноманітні ланки системи згортання. Подібні призначення не досягають ефекту, найчастіше виявляються непотрібними, зайвими, дарма перевантажують лабораторії, що ведуть до великих матеріальних витрат, не кажучи вже про переживання хворих, пов'язаних з багаторазовим взяттям крові.
Обстеження хворого повинно бути обґрунтованим і випливають з тієї діагностичної гіпотези, яка склалася у лікаря при опитуванні та огляді хворого. Лабораторні дослідження потрібні для підтвердження діагнозу, а не навпаки, коли діагноз ставиться на основі відхилень якихось функцій організму, які, по суті справи, є дуже лабільними і динамічними.
Все це характерно для лікаря, який не бажає витрачати зусилля на мислення. Вдумливий клінічний аналіз та призначення мінімуму лабораторних тестів підміняються обстеженням всіх можливих функцій. Нерідко створюється враження, що лікар зупинився на цих тестах тільки лише тому, що вичерпано коло тих досліджень, які виробляє дана лабораторія. Якщо б не ця обставина, він би змусив пройти хворого через всі відомі на сьогодні аналізи.
Звичайно, легше всього змінити «всі» аналізи - раптом що-небудь та й виявиться «ненормальним». Тим більше, що оплата йде не зі свого, а з державної кишені.
Мислячій лікаря купа аналізів ні до чого, особливо в амбулаторних умовах, де головне - благо хворого.
Мінімум суворо необхідних тестів і максимум уваги, роздумів біля ліжка хворого - ось метод, потрібний і лікарю, і хворому.
Чому виникає таке явище? Чому лікар змушує хворого пройти через муки величезного числа не дуже потрібних для нього досліджень?
За цим просто криється слабість лікаря як діагноста, як клініциста. Не маючи достатніх знань, не розвиваючи в собі вміння клінічно мислити, думати над хворим, лікар застосовує тактику «авось». Авось щось знайдеться, якщо обстежити хворого з ніг до голови. І йде неборака у величезна безліч кабінетів, і беруть у нього кров, сечу, шлунковий сік, кал, слину, роблять йому різні біопсії, його электрокардиографируют, реографируют, рентгенографируют, гастроколонскопируют, зондують, радиотелеметрируют, і... гора аналізів народжує маленьку мишу - ставиться діагноз холециститу або гастриту.
Ні, ми не виступаємо проти ретельного обстеження тоді, коли це необхідно. Ми виступаємо проти бездумного сверхтщательного обстеження всіх хворих і у всіх випадках. Хотілося б сказати таким лікарям: «Шановний доктор, візьміть кілька разів собі кров з пальця, з відня, прозондируйтесь, зробіть собі гастроскопію, попийте барієву кашу, застосовувану при рентгеноскопії шлунка, прийміть радіоактивні ізотопи і полежіть під скинером - тобто побувайте в ролі хворого, якого ви обстежуєте. І ми впевнені: у вас негайно ж поменшає прудкості в призначенні не дуже потрібних досліджень».