В клініці Військово-медичної академії імені Кірова С. М., якою завідував один з великих вітчизняних хірургів, академік АМН СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії Ю. Ю. Джанелідзе, при аналізі лікарських помилок було встановлено, що майже половина з них припадає на частку відомих професорів. Найбільший радянський хірург С. С. Юдін писав: «За 35 років моєї хірургічної діяльності накопичилося п'ять-шість, а то й цілий десяток таких трагічних помилок, які я не можу забути десятиліттями і які так глибоко вразили мою свідомість, почуття, совість, що, згадуючи про них, я знову переживаю, як учора, як сьогодні». Про своїх помилках багато говорили Н. І. Пирогов, видатний радянський хірург Н. Н. Бурденко. Мабуть, немає сенсу продовжувати цей перелік. Він вже і так досить переконливий.
Ми наводимо ці відомості про помилки в роботі великих вітчизняних медиків не для того, щоб применшити їх заслуги. Зовсім ні! Ми хочемо лише переконливіше проілюструвати ту думку, що помиляються не тільки молоді, але і самі талановиті та досвідчені лікарі, професори і академіки. Вже, здавалося б, до чого блискучим клініцистом був С. П. Боткін, але й той писав: «Я вважаю себе непоганим діагностом, але все ж я був би задоволений, якщо б 30 відсотків моїх діагнозів були правильними». Зрозуміло, в цих словах видно скромність великого людини, проте в них є і велика частка правди.
Більш часті помилки досвідчених лікарів, великих професорів, пояснюються тим, що саме вони стоять на самих важких ділянках сутички з хворобою, саме вони консультують і лікують найбільш важких і складних для діагностики хворих, саме вони сповнені творчих дерзань, а отже, ризикують помилитися більше всіх інших лікарів.
Найменше помилок у тих лікарів або професорів, які дуже обережні і завжди тримаються принципу «як би чого не вийшло». Такі («неошибающиеся» лікарі) і для медицини і для хворих у кінцевому рахунку набагато небезпечніше, ніж активні, хоча інший раз і ошибающиеся. Мало в кого викликає сумнів, що надмірна обережність лікаря може завдати не меншої шкоди, ніж надмірна рішучість.
Потрібно призначити ліки в достатній дозі - ан ні, раптом виявиться його токсичну дію... І дає такий перестраховик зовсім недостатню дозу і сидить, вичікуючи: раптом пощастить, раптом допоможе природа. І втрачаються дорогоцінні хвилини, години і дні, і вже недуга непоправно підточує організм хворого, і вже нічим не можна його врятувати. Але перестраховик буде вважати, що він виконав свій обов'язок: як же, адже він призначив ліки, він лікував! Насправді таку терапію їдко прозвали лікуванням, яке допомагає лікарю, але не допомагає хворому.
Або інша ситуація. Потрібна, дуже потрібна смілива діагностична маніпуляція - пункція або біопсія - так ні, як би чого не вийшло... І сидить такий лікар, наглухо закривши шлях новому, прикриваючись фразами про своєму гуманізмі і перетворивши лікувальний заклад в рутинне. Потрібно впровадити новий метод обстеження або лікування, який пов'язаний з певними клопотами, але ніякими силами неможливо розворушити «обережного» доктора. «Подивимося, почекаємо, подумаємо»,- міркує він глибокодумно, але й кроку не зробить для справи.
