У клінічній практиці хірургічне втручання у хворих з хворобою Крона зазвичай застосовується при відсутності ефекту від консервативної терапії, у випадках строго локальних поразок, нерідко в поєднанні з тими чи іншими ускладненнями (перфорація, непрохідність, свищі тощо).
Поряд з цим операція проводиться хворим з так званими гострими илеитами, клінічно нагадують гострий апендицит.
Якщо діагноз гострої форми захворювання не викликає сумніву, то операція не повинна проводитися, а слід проводити консервативне лікування при постільному режимі. Однак багато хворі піддаються лапаротомії з приводу підозри на гострий апендицит. У таких випадках якщо стінка сліпої кишки потовщена і запально змінена, то апендектомія не повинна проводитися, бо це загрожує загостренням процесу, виникненням зовнішніх свищів. Резекція ураженої ділянки клубової кишки також вважається протипоказаною. І. Д. Клепов (1959) рекомендує в таких хворих інфільтрований брижу розчином пеніцилін-новокаїну (до 200 мл 0,25% розчину новокаїну додається 500 ОД пеніциліну) і пошарово наглухо зашити черевну порожнину.
Випадки з ураженням гастро-дуоденальної зони зазвичай лікуються консервативно, і лише при появі ознак стенозу рекомендується оперативне втручання (резекція шлунка, гастроэнтеростомия). Через рідкості такій локалізації процесу остаточне вирішення питання про тактику ведення цих хворих, очевидно, є передчасним (Duprey та ін., 1970).
Показаннями до операції з приводу хронічного регіонарного ілеїт зазвичай є підгостра кишкова непрохідність, хронічні форми, які не піддаються терапії, і ускладнені виникненням свищів і абсцесів. Застосовуються 2 основних види оперативного втручання: операція «виключення ділянки кишки з илео-колостомией і резекція ураженого сегмента з накладенням анастомозу, краще «кінець в кінець». Операція «вимикання» знаходить все менше прихильників, так як при цьому зберігається основний патологічний осередок і потенційне джерело утворення свищів. Поряд з цим сучасна оперативна техніка і анестезія дозволяють успішно проводити резекцію кишечника зі значним зниженням відсотка летальних випадків під час операції (Jones та ін, 1968).
При проведенні резекції клубової кишки одночасно зазвичай виробляють правобічну геміколектомія. Lapeyrere та ін. (1967) є прихильниками розширених резекцій з висіченням брижі, аналогічні таким при раку тонкої кишки. За їх даними, такі операції зменшують кількість рецидивів захворювання.
Edwards (1964) для встановлення рівня резекції вважав необхідним використовувати свіжозаморожені зрізи кишкової стінки, отримані біля операційного столу, для визначення меж нормальних і патологічно змінених ділянок. Необхідно перетинати кишку в межах нормальних її ділянок. Однак нерідко і в гістологічно нормальною стінці є уражені і виразкові лімфоїдні фолікули, які можуть послужити причиною рецидивів хвороби. Останні, за матеріалами Schofield (1965), зазвичай частіше виникають при поширених гранулематозних ураженнях, ніж при обмежених процесах.
При хворобі Крона товстої кишки найчастіше показаннями до операції є відсутність ефекту від медикаментозних засобів. Використовуються 2 види операції: «відвід» калових мас (своєрідний варіант операції «виключення» з проведенням колостомии або илеостомии) та резекція уражених ділянок в тому або іншому обсязі.
Нещодавно Burman та ін. (1969) простежили долю 24 хворих з хворобою Крона, підданих першого виду операції, протягом 12-200 місяців і ні в одному випадку не спостерігали припинення активності патологічного процесу в «дефункционированном» ділянці кишечника. 12 хворим надалі була проведена резекція уражених сегментів. Очевидно, «відвід» калових мас не є ефективним оперативним втручанням при хворобі Крона.
При сегментарних гранулематозних колітах успішно використовується економна резекція з анастомозом. У випадках ураження правої половини товстої кишки та інтактної прямої кишки доцільно накладення илеоректального анастомозу. При ураженнях ануса і прямої кишки хороші результати дає висічення останньої з подальшою колостомией.
При тотальних колітах проводиться проктоколэктомия, яка, за даними Jones та ін (1966), дає хороший лікувальний ефект. Істотно, що після цієї операції рідко виникають рецидиви хвороби в клубовій кишці, що підтверджує досить радикальний характер втручання.
При всіх видах операцій в половині випадків виникають рецидиви хвороби, що потребують консервативного лікування, а у багатьох хворих повторних резекцій кишечника.
Lennard-Jones і Stalder (1967) серед 78 хворих, підданих оперативного лікування з приводу регіонарного ілеїт, протягом 10 років спостереження у 50% встановили рецидиви, а в 1/4 випадків - показання до повторної операції. За матеріалами Barter та ін. (1963), в 26,5% випадків через 10 років після резекції виникала необхідність у повторній операції. Аналогічні результати були отримані і при гранулематозних колітах. Так, Tarkunde і Patankar (1969) спостерігали у 50% хворих рецидиви захворювання після операції, причому 65% із них - в перші 2 року, у 85% - протягом 5 років спостереження. Описані випадки рецидиву захворювання через 20 років після операції.
Найбільш ефективно виявилося оперативне лікування уражень дистальних відділів товстої кишки, де рецидиви спостерігалися виключно рідко.
Слід погодитися з думкою Tarkunde і Patankar (1969), які стверджують, що до тих пір поки етіологія і патогенез хвороби Крона але будуть з'ясовані, лікування цього захворювання буде залишатися, по суті, суто емпіричним.
