Медична етика

Зазвичай хворі швидко і правильно оцінюють ставлення до себе медпрацівників, нерідко говорячи про них: «наш», «свій». Особа, що стало «своїм», здобуває довіру хворого, в ньому Він бачить свого друга та захисника. Це дає можливість медику впливати на хворого, на його поведінку, настрій, відношення хворого до хвороби та її лікування.
Основні риси медичної етики в соціалістичному суспільстві збігаються з моральним кодексом будівника комунізму, в якому укладені такі моральні принципи, як відданість справі комунізму, сумлінну працю на благо суспільства, висока свідомість громадського обов'язку. У нашій країні морально-етичні норми поведінки збігаються з правовими вимогами і все більше отримують закріплення в законодавчому порядку. Так, в Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я (ст. 16), поряд з іншими морально-етичними правилами, закріплені норми поведінки лікаря щодо лікарської таємниці.
Лікарська (медична) таємниця - певна поведінка медика щодо всього баченого і почутого їм від пацієнта при наданні йому лікувальної допомоги або при наданні медичної ради. Необхідність дотримання лікарської таємниці випливає з довіри, що надається медику особами, що звертаються до нього за допомогою. Без цієї довіри правильне розуміння хвороби, а отже, і правильне лікування утруднені або неможливі. Медик повинен цінувати та зберігати надану йому довіру. Однак питання про лікарську таємницю не є лише справою медика і пацієнта; у ряді випадків цим зачіпаються інтереси суспільства. Існує ряд обставин, коли розкриття лікарської таємниці вимагає від медика закон, найчастіше при ряді інфекційних та інших захворюваннях, що підлягають обов'язковій реєстрації, приховування яких загрожує суспільству тяжкими наслідками. Закон вимагає також розкриття виявлених медиком випадків скоєних злочинів або фактів, підозрілих на злочин, розкриття лікарської таємниці у випадках експертного характеру і т. д. Повідомлення, що вимагаються законом, медик повинен робити або органам охорони здоров'я, або органам слідства і суду.
борг всіх лікарів і середніх медпрацівників надавати у невідкладних випадках допомогу хворій людині і в позаслужбовий час, і поза свого лікувально-профілактичного закладу [Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я (ст. 33)].
Лікар (медичний працівник) несе відповідальність перед громадськістю за порушення свого обов'язку. За відмову медпрацівника надати хворому допомогу без поважних причин, якщо ця відмова спричинило або могло спричинити смерть хворого або інші тяжкі для нього наслідки, в СРСР законом передбачено позбавлення волі і позбавлення права займатися професійною діяльністю на строк до 3 років.
У соціалістичній державі встановлюються особливі стосунки між лікарем, державою і суспільством. На відміну від капіталістичного суспільства, при соціалізмі немає антагонізму між інтересами лікаря (медичного працівника) і держави. «Соціалістична держава - єдина держава, яка бере на себе турботу про охорону і постійне поліпшення здоров'я всього населення» (Програма КПРС). До цього спрямовані і всі зусилля медичних працівників. Високі принципи комуністичної моралі отримують повну можливість бути реалізованими в діяльності радянських медиків і стають потужним засобом охорони здоров'я народу, профілактики. З позицій етики та деонтології радянського медичного працівника недостатньо виявляти чуйне ставлення до хворого, необхідно виконувати профілактичні, соціальні функції. Медична етика та деонтологія, відірвані від завдань і принципів медицини соціалістичного суспільства і насамперед від її профілактичного напряму, представляли б лише звід вузькопрофесійних правил. У соціалістичному суспільстві медичний працівник не обмежується тільки лікуванням хворих та відновлення їх здоров'я. Він відповідає за оздоровлення середовища, за профілактику захворювань, за поліпшення і зміцнення здоров'я всього населення.