В даний час для лікування певних форм нефропатій використовуються стероїдні гормони, імунодепресанти, антикоагулянти і жирові емульсії, які впливають на зміну різних видів обміну. Вивчення впливу кортикостероїдної терапії, терапії імунодепресантами, антилипемическими препаратами і жировими емульсіями на ліпідний обмін у ниркових хворих як у вітчизняній, так і зарубіжній літературі приділено мало уваги.
Зараз накопичено досить великий досвід з успішного застосування кортикостероидной терапії при дифузних гломерулонефритах. Про зниження летальності та підвищення тривалості життя при лікуванні стероїдними препаратами, а також високий відсоток ремісій і поліпшенні перебігу захворювання повідомляють вітчизняні та зарубіжні автори. Незважаючи на наявність великої літератури з терапії кортикостероїдами, є лише поодинокі повідомлення про зміни ліпідного обміну у ниркових хворих при лікуванні цими препаратами. Відзначено, що у хворих липоидно-нефротичним синдромом при лікуванні преднізолоном знижується концентрація холестерину, поступово зменшується інтенсивність фракцій β-ліпопротеїдів і наростає α-ліпопротеїдів (Н. А. Ратнер та ін, 1963). На електрофореграмі по мірі покращення стану хворих при лікуванні стероїдами зміщується пік кривої вправо, а нормалізації бета-ліпопротеїдів відповідає покращенню білкового складу сироватки крові (А. А. Жукова, 1963). Позитивна динаміка ліпідного обміну при застосуванні кортикостероїдної терапії спостерігається зазвичай при тих клініко-морфологічних варіантах дифузного гломерулонефриту, при яких відзначається повна або значна клінічна ремісія. Найчастіше це має місце при нефротичному, латентному і гематурическом варіантах з мембранозными і мембранозно-пролиферативными змінами в клубочках (Л. А. Байкова, 1969).
У хворих з нефропатиями у біоптатів нирок виявлені виражені явища внутрішньосудинного тромбоутворення з переважною локалізацією в клубочках і відкладенням фибриноида вздовж базальної мембрани клубочків (Hopper та ін, 1961; Ishikawa, 1961). Спостерігаються виражені зміни згортальної системи крові при нефропатіях (Е. К. Жаворонкова, 1973; Г. П. Шульцев та ін, 1969; А. Я - Ярошевський, 1971; А. А. Стороженко, 1974). На підставі дослідження 53 пунктатів нирок у 36 хворих гострим нефритом, волчаночным нефритом і хронічний нефрит з нефротичним синдромом McCluskey та ін (1966) прийшли до висновку, що похідні фібриногену, виявлені усередині клубочків, є результатом коагуляції, викликаної імунним процесом. В. о. Сєров (1968), відтворюючи гострий Мазуги-нефрит у кроликів, на 5-8-й день знаходив у просвіті гломерулярних капілярів тромби, а в підгострій стадії - поява грудочок і ниток фібрину. Таким чином, дані, отримані в експерименті і в клініці, свідчать про важливу роль процесів гіперкоагуляції в патогенезі захворювань нирок, що й послужило приводом до застосування гепарину в лікувальних цілях.
У 1940 році Sielverskiold виявив, що гепарин гальмує пошкодження нирок при гіперчутливість реакціях і попереджає в цих випадках розвиток олігурії, протеїнурія і циліндрурія. Останнім часом опубліковано багато робіт про застосування прямих і непрямих антикоагулянтів для лікування хворих з різними захворюваннями нирок. Р. П. Шульцев та ін. (1972) застосовували гепарин у хворих з нефротичним синдромом, зумовленим гострим, підгострим і хронічним гломерулонефритом і резистентним до лікування кортикостероїдами, білковими препаратами та іншими засобами. Додавання гепарину супроводжувалося досить демонстративним терапевтичним ефектом. Спостерігалося сходження набряків, зменшення, а в разі гострого нефриту, зникнення протеїнурії, збільшення вмісту білка в крові. Автори вважають, що гепарин надає сприятливу дію на процеси внутрішньосудинної коагуляції, перешкоджає випаданню фібрину, агрегації тромбоцитів і утворення тромбів, тим самим покращує мікроциркуляцію в артеріолах, капілярах і венулах нирок.
Гепарин має не тільки антикоагулянтною, але і вираженим антилипемическим дією, будучи одним з фізіологічних регуляторів ліпідного обміну (Hahn, 1943). Він активує липопротеидную ліпазу, приймає активну участь в обміні ліпідів. Під впливом введення гепарину змінюється рухливість а - і β-ліпопротеїдів з абсолютним зменшенням ліпопротеїдів і хіломікронів. У ряді робіт автори під впливом гепарину виявляли зниження гіперхолестеринемія і особливо β-ліпопротеїдів (Р. Ф. Бойко, 1963; А. А. Стороженко, 1974). А. А. Стороженко (1974) відмічено підвищення активності липопротеидной ліпази і зниження ліпідурії на тлі лікування хворих на хронічний нефрит з нефротичним синдромом.
Таким чином, гепарин має виражену антилипемическим ефектом, будучи активатором липопротеидной ліпази, він нормалізує порушений при нефропатіях ліпідний обмін. Саме тому гепарин може використовуватися в терапії ниркових хворих як один з потужних терапевтичних засобів з метою корекції ліпідного обміну. Spitzer розглядає антикоагулянтну і антилипемическую функції гепарину як абсолютно самостійні і незалежні один від одного. Для прояву антилипемических властивостей гепарину зазвичай потрібні значно менші дози його, ніж для отримання антикоагулянтної дії, і тому практично не спостерігається ускладнень від гепаринотерапії при лікуванні ниркових хворих.
Не менш цікавим видається можливість застосування у хворих із захворюваннями нирок жирових емульсій. Ряд авторів рекомендує застосування жирових емульсій у хворих із захворюваннями нирок при вираженій нирковій недостатності з явищами азотемії з метою підвищення утилізації амінокислот, зниження катаболізму білка і виведення азоту (Ст. Н. Смольников і ін., 1970; Р. І Алексєєв та ін, 1974; Samy, 1964). Парентеральне введення жирових емульсій при хронічній нирковій недостатності сприяє підвищенню калорійності дієти і зменшення азотемії. Якщо ж врахувати, що хворі з хронічною нирковою недостатністю з явищами азотемії і уремії страждають відсутністю апетиту, нудотою, блювотою і втрачають у вазі, то застосування жирової емульсії можна використовувати для поповнення енергетичного балансу хворих як засіб парентерального харчування.
Для приготування жирових емульсій зазвичай застосовуються різні рослинні масла - бавовняне, кукурудзяне, кокосове та соєву. Найбільше поширення за кордоном, як для парентерального живлення, так і з метою корекції ліпідного обміну у ниркових хворих отримали интралипид (Швеція), липофундин (ФРН), липофизан (Франція), липолум (США).
Про вплив на жировий обмін рослинних олій вказує ряд авторів. В експерименті при тривалому застосуванні олії спостерігалося зниження концентрації холестерину навіть тоді, коли загальне споживання жиру залишалося високим (Groen, 1952). Ці дані були підтверджені і в подальших дослідженнях А. А. Величко (1960), 3. М. Волинського (1961) та ін.
Гіпохолестеринемічний ефект рослинних олій залежить від вмісту в них ненасичених жирних кислот, яким приділяється важлива роль в обміні ліпідів. Це дія рослинних жирів пов'язано з їх жовчогінну впливом і посиленням перетворення холестерину в жовчні кислоти, а також виділенням жовчних кислот з фекаліями (Lewis, Volkswagen, 1958). При внутрішньовенному введенні жирових емульсій у онкологічних хворих відзначено збільшення загального білка сироватки крові, загальних жирів і β-ліпопротеїдів (А. В. Суджян, 1969). Одночасно спостерігалося збільшення діурезу. Найбільш раціональним вважається спільне введення жирової емульсії і гідролізату, так як при цьому підвищується утилізація амінокислот і жиру, знижується катаболізм білка. Такий комплексний метод призводить до відновлення азотистого балансу, збільшенню ваги та покращанню самопочуття (Ст. Ст. Суздалєва та ін., 1967). Для зменшення катаболізму білка рекомендується застосування жирових емульсій у великих кількостях (А. Вретлинд та ін., 1970). При багаторазових введеннях жирових емульсій прискорюється електрофоретична рухливість, що певною мірою пов'язано з підвищенням активності липопротеидной ліпази (Б. В. Качаровский, 1971).
Останнім часом в експерименті та клініці використовується нова вітчизняна рецептура жирової емульсії «липомаиз», розроблена в Ленінградському інституті переливання крові і представляє собою стабілізовані соєві фосфатиди. Л. Р. Богомолова та ін (1971) відзначають, що вивчення біологічної дії липомаиза в клініці показало, що вводиться жир добре засвоюється організмом.
Р. В. Алексєєв та ін (1971) оцінювали антитоксичний ефект жирової емульсії липомаиз у хворих хронічним нефритом з явищами порушення азотовидільної функції нирок. Результати дослідження показали, що препарат добре переноситься хворими і виявляє антитоксичну дію з виразною тенденцією до зниження азотемії. Автори рекомендують застосування жирової емульсії липомаиз в комплексній терапії при недостатності азотовидільної функції нирок. Встановлено (А. А. Стороженко, 1974), що після багаторазового введення препарату помітно поліпшувався загальний стан хворих, зникала нудота і блювота, з'являвся апетит. При дослідженні ліпідного обміну визначено достовірне зменшення вмісту холестерину, збільшення β-ліпопротеїдів. На липидограммах сироватки крові виявлено зменшення фракцій пре-β-ліпопротеїдів і збільшення α-ліпопротеїдів. Достовірно підвищувалася активність липопротеидной ліпази. Відзначено також підвищення вмісту загального білка сироватки крові та тенденція до зниження азотемії. Прояв гіпохолестеринемічної ефекту жирової емульсії липомаиз залежить від вмісту в ній ненасичених жирових кислот. Підвищення загальної ліполітичну активність при цьому можна пов'язати з підвищенням активності липопротеидной ліпази. Зниження гіпопротеїнемії і тенденцію до зниження азотемії при введенні жирових емульсій можна пояснити підвищенням утилізації амінокислот і жиру, зниженням катаболізму білка.
Отже, жирові емульсії позитивно впливають на нормалізацію ліпідного обміну у ниркових хворих з вираженою нирковою недостатністю, вони можуть використовуватися і в якості парентерального харчування для підтримання гомеостазиса і енергетичного балансу хворих із захворюваннями нирок.
З представлених даних за характеристикою стану ліпідного обміну при нефропатіях випливає, що вивчення загального вмісту ліпідів і окремих складових їх фракцій у сироватці крові і в сечі має не тільки теоретичне, але й певне практичне значення, так як може використовуватися при проведенні диференціального діагнозу і при побудові раціональної комплексної терапії цих захворювань, особливо у фазі ниркової недостатності з порушенням азотовидільної здібності.
