До числа важливих і разом з тим спірних проблем лікарської етики ставиться питання про примусове лікування, зокрема, про примусових операціях. Відомо, що при захворюваннях, небезпечних для оточуючих, хворий піддається лікуванню в обов'язковому порядку, наприклад, при венеричних, психічних, інфекційних захворюваннях. Примусове лікування, навіть госпіталізація - не таке вже рідкісне явище в практиці лікарів-венерологів або психіатрів. Іноді насильство неминуче. І тоді «справою лікарської етики є підстава, виправдання цього мінімального насильства, на які у виняткових випадках вирішується лікар у відношенні до окремих хворим». Така постановка питання гуманна як по відношенню до суспільства, так і по відношенню до окремої людини.
Більш складний інше питання: як бути в тих випадках, коли хвороба не становить небезпеки для суспільства, а хворий або його родичі з тих чи інших причин відмовляються від необхідних методів лікування, наприклад від операції, і навіть дають у цьому розписку? Гуманно надійде лікар, якщо він, розуміючи всю необхідність оперативного втручання, відмовиться від нього і піде на поводу у хворого?
У вітчизняній медицині ці питання дискутуються ще з дожовтневого періоду. Висловлювалися точки зору як проти примусових операцій, так і в їх користь. Медики, що представляють першу точку зору, в якості аргументу посилалися на принципи свободи особи, її право розпоряджатися своїм здоров'ям і життям. Їх опоненти, навпаки, підкреслювали думку про те, що лікар є виразником державних інтересів і тому зобов'язаний нести відповідальність за здоров'я громадян і, коли це необхідно робити операцію без формальної згоди хворого. Професор Енгельман писав, що «в тих випадках, коли батьки, опікуни, самі хворі неосвічені або проявляють злочинний умисел і тому не дозволяють провести операцію, лікар зобов'язаний зробити її насильно»
У Радянському державі питання про примусових операціях знайшов своє законодавче рішення. Згідно з постановою ЦВК і РНК від 1 грудня 1924 р. всі хірургічні операції проводяться за згодою хворих, а у відношенні осіб молодше 16 років - за згодою батьків. В постанові йдеться про те, що операцію, необхідну за життєвими показаннями, лікар може здійснити і без Згоди батьків після консультації з іншими лікарями, «їли батьки не можуть бути опитані. Лікуючий лікар консультується з іншими лікарями про необхідність операцій і в тому випадку, якщо хворий перебуває у непритомному стані. Однак якщо на консультацію немає часу із-за важкого стану хворого, то питання про операції лікар повинен вирішувати самостійно.
Існування таких юридичних норм корисно: вони є не просто формальною даниною свободу особистості, але необхідні і по суті, так як захищають хворого від неправильних дій лікаря. Однак слід наголосити ту обставину, що правова регламентація вчинків хірурга не виключає із сфери його професійної діяльності цілого ряду моральних проблем. Справа в тому, що хворий може неправильно скористатися своїм правом і відмовитися від життєво необхідної операції. Високоморальна лікар докладе максимум зусиль для того, щоб переконати хворого в необхідності показаної йому операції. У книзі С. В. Кісіна «Професія лікаря - це подвиг» наводиться характерний у цьому відношенні приклад. Породіллі Н. за життєвими показаннями була необхідна операція кесаревого розтину. Вона і чоловік категорично відмовлялися. Були використані різні аргументи і способи переконання, аж до того, що пообіцяли повідомити про це злочинному завзятості на роботу чоловіка. В результаті згоду було отримано, життя матері і дитини врятована. Наша медична практика знає безліч подібних прикладів. Однак зустрічаються і такі лікарі, яких задовольняє розписка хворого, що відмовляється від лікування. У тій же книзі С. В. Кісіна розповідається про інше, прямо протилежне факт з роботи гінекологічної клініки. Вагітна жінка з яскраво вираженими явищами нефропатії (захворювання нирок) була відпущена з лікарні додому під розписку. Надалі, коли симптоми пізнього токсикозу наростали, хворий вдруге була запропонована госпіталізація і вдруге було отримано відмову. У. жінки знову взяли розписку. Результат - смерть двадцятирічної жінки.
Найчастіше причинами відмови від операції є страх хворого перед операцією, боязнь за її результат, відсутність довіри до майстерності і сумлінності лікаря і часто невміле чи байдуже ставлення до хворого. Чого вартий, наприклад, такий діалог між лікарем і студентка 6-го курсу медичного інституту, якій належить операція на серце і яка, природно, дуже стурбована майбутнім: «Доктор, скажіть, вирішуватися мені на цю операцію?» - І у відповідь: «Ви медично утворені, ваше серце - вам і вирішувати». Чуйне й уважне ставлення до хворого, прагнення підбадьорити його, заспокоїти, переконати в необхідності оперативного втручання, проведення консиліумів і т. д. сприяють встановленню таких відносин, коли хворий повністю довіряє лікарю.
У хірургічній практиці є безліч прикладів, коли хворі відмовляються від операції, яка рятує життя, але робить їх інвалідами. У хвилину слабкості вони заявляють про свою готовність краще померти, ніж бути інвалідом. Життя, однак, показує, що такі люди згодом нерідко засуджують свою слабкість, дякують медичних працівників за порятунок їм життя. Хоча слід визнати, що проблема дуже складна і не має однозначного рішення.
