Так непомітно для самого себе Вова пробув у родині одного весь день і вечір. Йому зовсім не було ніяково, важко. Він навіть почав радісно сміятися разом з усіма, дивлячись на витівки кота. Він забув навіть про сьогоднішній неприємну подію в школі,.. Про те, що коліна мама - це загалом чужа жінка. Йому було добре. Дуже добре. І раптом він почув:
«Мама, порадь нам, як бути... Розумієш, в школі,- Коля подивився на завмерло від несподіванки Вову і додав з притиском... один чоловік назвав вчительку... дурепою... і ще...».
Коліна мама здивовано й злякано підвела очі на сина: «Хто ж цей - людина?..» Миколка мовчав. «Це я, Марія Петрівна»,- тихо сказав раптом Вова...
«Так як же ти, синку»,- зовсім як рідного сина запитала Марія Петрівна,- «як же ти міг?..»
«Вона ще нічого не знає про мене, защеміло в вовином мозку... Не знає, що я - гірший з хлопців, зневажений усіма, і особливо дівчатами, за моє зло і знущання над ними... А дізнається, ні за що Кольку не дозволить зі мною дружити... І моїх батьків теж не знає...».
Розмова обірвалась. Всі сиділи тихо. І раптом - веселий заливающийся дзвінок сповістив про татовому парафії.
«Ось і ми! - ще з порога закричав він, потираючи змерзлі на морозі руки...- А чому тут так тихо?» І, побачивши Вову: «А це хто, новий кандидат в космонавти? Ну, давай знайомитися...».
Миколин батько відразу підкорив вовино серце. Він був весь у русі, розповідав хлопцям дивовижні і нечувані ще ними речі, організував з ними гри. Йдучи додому, Вова бачив, як Микола Петрович, підв'язавши жіночий фартух, весело збирає зі столу посуд, про щось жваво розповідає дружині.
«Ось, виявляється, які бувають кращі батько і мати... І, правда, напевно, такими вони і бувають»,- зітхнувши, подумав Вова...
Ідучи, він, сам не знаючи, як це сталося, вперше в житті сказав усім: «Спасибі вам за все...». А вже в коридорі шепнув приятелеві: «Знаєш, я ось подумав про це пляма на підлозі... Може завтра разом будемо терти, а?». У його голосі звучала надія на те, що його ще запросять сюди.
Дитина, позбавлена справжнього сімейного щастя, прагне знайти його в спілкуванні з іншими людьми, і в цьому спілкуванні нерідко починається перебудова багатьох його якостей і вчинків.
Отже, двері коліном квартири закрилася, і Вова залишився один на один зі своїми звичайними думами, печалями і тривогами. Треба було йти додому.
Як-то його ще зустрінуть?.. І що робити з записом у щоденнику: «Прошу зайти до школи»... «Може, вирвати сторінку,- майнула рятівна думка.- Ні, не можна, дізнаються: батько знову бити буде!..». Вова жив неподалік від колиного будинку. Незабаром він підійшов до дверей своєї квартири.
За дверима чулися голоси, безладний спів, дзенькіт склянок. «Знову!» - зло подумав Володя і вилаявся. У двері, він увійшов тихо, намагаючись залишитися непоміченим...
У кімнаті було душно, сильно накурено і пахло вином... Всі речі від тютюнового диму здавалися вкритими імлою... Сиділи за столом, очевидно, були сильно п'яні. Одні намагалися співати, але замість цього немов видавлювали з себе хрипкі уривчасті звуки... Інші сиділи, мирно обійнявшись. Відомий вже Вові дядько Петя чомусь весь час хапав тітку Надю руками то за руку, то за плече, то, непомітно, під столом, за ногу... Батько й мати сиділи червоні від вина, похмурі... На Вову вони не звернули особливої уваги. Тільки батько, п'яно вилаявшись, сказав: «А це ти, негіднику! А ну-ка, дай твій щоденник!».
