Однак знайомство з практикою роботи деяких медичних установі показує, що вимоги лікарського гуманізму не завжди враховуються в належній мірі. Наприклад, негативно діють на настрій хворих невиправдане обмеження свободи їхнього пересування, зайва регламентація відвідин родичами, друзями, заборона прогулянок з-за відсутності теплого одягу або заборону користуватися зручній і звичній домашній одягом. У ряді лікарень хворі непродумано розміщуються по палатах (наприклад, в травматологічному відділенні в одну палату поміщають всіх з травмами ніг, що позбавляє їх можливості взаємодопомоги, а в іншу - всіх з травмою рук або розміщують хворих лише з тяжкості захворювання). Все це не дрібниці. Увага до таких питань є одним з показників етичної культури медичних працівників.
Застосування загальних принципів психотерапії до різних видів і етапів медичної діяльності викликало до життя цілий ряд конкретних деонтологічних правил поведінки лікаря у його стосунках з хворими, насамперед це вимоги, дотримання яких сприятливо позначається на емоційному житті хворого.
Ось найбільш важливі з них, на які вказують досвідчені медики.
Щоб не викликати у хворого неприємних емоцій, лікар повинен дотримуватися певні деонтологічні правила вже на першій стадії свого спілкування з хворим - при збиранні анамнезу, тобто відомостей про умови його життя, про початок і розвиток захворювань. При збиранні анамнезу не слід квапити хворого, його необхідно уважно вислухати, не виявляючи особливої уваги до скарг і неуваги до інших. Розпитуючи про спадкоємних факторах, не треба підкреслювати значення їх і т. д.
Багато досвідчені медики вважають, що в палатах хворих неприпустимі лікарські висловлювання. Причому такі висловлювання небажані навіть латинською мовою, оскільки нерідкі випадки, коли хворі знають медичну термінологію. Професор Н. П. Петров критикує хірургів, які, проводячи операцію під місцевою анестезією, вголос коментують свої дії (сох, чорт візьми, розкрилася кишка», «пухлина проникла в печінку - видалення неможливо» тощо). Він підкреслює, що оператор, навпаки, повинен бадьорити хворого, кажучи, наприклад: «Все йде добре, не доведеться робити великий операції».
Загальновизнаним стало вимогу без відповідної психологічної підготовки хворих не називати вголос страшний діагноз типу інфаркт, рак, уремія і т. п. Не менш ґрунтовно і правило не говорити хворому про безсиллі медицини по відношенню до його захворювання. Не слід, наприклад, аргументувати свою відмову від операції неможливістю останньої, краще послатися на її непотрібність. Хворого не можна змушувати чекати в операційній, щоб виключити зайві хвилювання, краще запрошувати його туди лише в той момент, коли у наркотизатора все готово. Що ж стосується боязливих, легко збудливих хворих, то їх краще присипляти прямо в палаті.
У ряді деонтологічних правил йдеться про повагу до особистості хворого. Так, згідно з вимогами хірургічної деонтології, вважається неприпустимим, щоб хворий ішов до операційного столу оголеним.
Досвідчені лікарі вважають, що при напрямку тяжкохворого з амбулаторного прийому в стаціонар краще всією мотивувати це не його станом, а необхідністю провести дослідження, які можливі лише в умовах стаціонару. Вони вважають, що медики взагалі повинні оволодівати вмінням заспокоювати хворого. Не можна шкодувати на це часу. Н. Я. Мільман і К. Е. Кишинівський пишуть, що лікарям, рентгенологам наприклад, слід приділяти кілька хвилин хворому, щоб роз'яснити його захворювання, заспокоїти або насторожити; але ні в якому разі не залякувати. Лікар-рентгенолог не може, на їх думку, у відповідь на питання хворого про результати дослідження відповісти: «Я все записав, дізнаєтеся у лікаря».
