6. Засіб спілкування і комунікації. В основі цього типу мотивації лежать незадоволені потреби в спілкуванні, у виході з самотності, любові, доброзичливості, відвертості і т. д., які виникають при надмірній замкнутості, тривожності, нерозвиненості комунікативних навичок, у відсутності кола і культури спілкування.
У цієї групи хворих у стані сп'яніння не тільки полегшується спілкування, але і, як правило, відбувається атрибуція оточуючих (наприклад, учасникам застілля) позитивних моральних якостей, дружнього ставлення і т. д. В результаті з'являється розкутість, відчуття безпеки, долаються властиві особистості бар'єри в спілкуванні, з'являється свобода у вчинках та самовираженні і ілюзія близькості з людьми. Нездатність досягти цих ефектів без допомоги алкоголю призводить до формування потягу до алкоголю і, слідом за ним, залежності від алкоголю.
В період ремісії серія невдач у відносинах з людьми викликає стан психічного дискомфорту і невпевненості в собі, а потім - актуалізацію потягу до алкоголю. Саме для цих хворих фатальне значення в період ремісії можуть мати гуляння, святкові вечори, де, на відміну від інших, їм не вдається включитися у спілкування і проявити себе. Інший психотравмуючої і патогенної (в сенсі можливості актуалізації патологічного потягу до алкоголю) ситуацією є для них умови близького, довірчого спілкування, що вимагають значною мірою емоційної включеності, співпереживання, емпатії. І нарешті, третім варіантом ситуації, що провокує алкоголізацію, може бути участь у так званих ділових зустрічах, при укладенні різного роду договорів, завершення якої-небудь роботи і т. п., які за традицією не обходяться без вживання алкоголю. Звернення до алкоголю для таких людей викликає своєрідний ефект завершеного дії, за своїм психологічним значенням близький до наступного типу мотивації алкогольного поведінки.
Комунікативна мотивація найбільшою мірою властива хворим, у яких в преморбиде відзначалися ознаки конформності, залежності, невисокий інтелектуальний рівень, так само як і занижена оцінка своєї життєвої компетентності. У суспільстві вони тримаються відокремлено, замкнуто, відчуваючи себе незатишно і невпевнено.
Тривале спостереження за цими хворими показало, що їх головні проблеми знаходяться в сфері емоційних відносин. В широкому діапазоні соціальних ситуацій спілкування вони виявляються абсолютно неспроможними як за рахунок притаманною їм замкнутості, интровертированности і навіть аутичности, так і внаслідок нерозвиненості навичок соціальної поведінки. При цьому внутрішній конфлікт у структурі особистості цих хворих створює виражене прагнення до емоційно насиченому спілкуванню, у зв'язку з чим зовні спостережуваний у них замкнутість може бути позначена як «псевдоаутичность» (Цыцарев, 1982).
У період ремісії хворі цієї групи швидко дезадаптируются у сфері міжособистісних відносин, якщо під час лікування для них не розробляються індивідуальні програми корекції їх комунікативної поведінки, що найбільш ефективно здійснюється в ході пролонгованої групової психотерапії (Бокий, Цыцарев, 1982; Мягер та ін, 1987) і в терапевтичних групах хворих (Шихирев, 1987).
