Домовилися, що в дитячому саду до Каті перший час будуть дуже поблажливі, будуть менше від неї вимагати, забороняти лише те, що дійсно неприпустимо, не помічаючи дрібних порушень режиму, тобто намагатися, щоб конфлікти між дівчинкою та працівниками дитячого садка виникали як можна рідше. Домовилися, що деякий час мати буде брати Катю щодня на ніч додому, дізнаючись про її поведінці в дитячому садку. Якщо дівчинка вела себе задовільно, без грубих нетерпимі порушень, мати її кожен раз хвалила, пестила, нагороджувала чим-небудь; у разі грубих порушень, коли Катя не підкорялася вимогам персоналу, мати її карала. Тим самим Катя переконалася, що вимоги матері і вихователів єдині, що цим вимогам підкорятися дійсно необхідно і що їй буде жити набагато легше і приємніше, якщо вона перестане чинити свавілля. Через деякий час Катю можна було вже перевести на звичайний режим цілодобового дитячого саду і скарги на неї припинилися.
Одним з найбільш важких є питання про заохочення та покарання, які можуть застосовуватися до дошкільнику у дитячому садку і в сім'ї. Твердження, що на дошкільника можна впливати лише словами, пояснюючи йому, що добре і що погано, як треба і як не треба чинити, на жаль, залишається лише гарною декларацією, і без реального заохочення нагородою бажаного вчинку і застосування стягнення за небажаний часом обійтися не можна.
В одній з попередніх глав вже цитувалися слова П. К. Анохіна про те, що є кілька форм придушення непотрібних і небажаних для педагога вчинків. Можна погрожувати покаранням, можна обіцяти нагороду і можна створити розгалужену систему широких мотивів морального і соціального характеру. При вихованні дитини доводиться вдаватися до всіх трьох вищевказаних форм впливу, лише поступово, у міру зростання свідомості дитини, переходячи все більше від двох перших до останньої, вищій формі.
З перших двох форм, як ми вже зазначали у попередніх розділах, треба частіше вдаватися до нагороди, ніж до покарання. Всяке покарання, засмучуючи дитини, викликаючи у нього негативні емоції, є тим самим небайдужим для його нервової системи. Покарання не повинно бути звичайним явищем в житті дитини і може застосовуватися як виняток лише у тих випадках, коли переконання і заохочення виявляються недостатніми. Чим вище майстерність вихователів, тим рідше доводиться вдаватися до покарань.
Але яким би не було покарання, воно не повинно принижувати дитину. Дитині потрібно доступно пояснити, що соромно робити погані вчинки, а не нести за них покарання,- істину, яку часто не усвідомлюють і деякі дорослі, дотримуються принципу «не спійманий - не злодій».
Ми вважаємо, що в дошкільному віці не можна в порядку покарання виставляти на засудження винного або осміяння колективу дітей, бо в цьому віці дітям важко оцінити ступінь провини і необхідну міру осуду, яку заслужив їх товариш, і тому на публічно караний може залишитися клеймо «поганого».
Не треба, намагаючись виправити дитину, погрожувати, що ви розповісте іншим дітям про його вчинки,- нехай йому буде соромно. Захоплення цим згубним методом «товариського засудження» доходить до того, що знаходяться такі «вихователі», які виставляють дитини, що взяв чуже, перед строєм дітей, які кричать йому: «Злодій!»
