А. О. Личко з співр. [1977] уточнили клінічні форми психопатій і акцентуацій характеру, які сприяють початку систематичної алкоголізації в юнацькому віці. Автори звертають увагу на те, що при клінічному аналізі кожного окремого випадку підліткового алкоголізму важливо враховувати наявність того або іншого типу психопатії або вираженої акцентуації характеру, при якому алкоголізація виявляється ударом по «слабкій ланці» особистості. Таким чином, у представників окремих типів акцентуацій і психопатій є не фатальна схильність, а своєрідна психологічна готовність до формування залежності від алкоголю в силу того, що потяг до нього швидко інтегрується в структуру індивідуальності таких людей, виконуючи завдання компенсації чи гіперкомпенсації тих чи інших сторін характеру. Адже, за визначенням А. Е. Личко, акцентуація характеру являє собою крайній варіант норми, при якому окремі риси вдачі надмірно посилені, внаслідок чого виявляється вибірковість щодо психогенних впливів певного роду при хорошій і навіть підвищеній стійкості до інших.
Однак алкоголь при його досить тривалому вживанні не має строго визначеного, однакового для всіх людей характеру впливу. В залежності від індивідуально-психологічних преморбідних особливостей він може виконувати різні функції, стаючи в одних випадках стимулятором, в інших - антидепресантом, в третіх - транквілізатором, і, нарешті, граючи безліч суто психологічних ролей, про яких мова піде нижче. Не дивно тому, що різними авторами наводяться часом абсолютно протилежні дані щодо того, представників яких акцентуацій слід вважати найбільш схильними до алкоголізму.
Таким чином, незважаючи на зовнішню привабливість, типологічний підхід, заснований на уявленнях про психопатії і акцентуациях, не можна визнати перспективним. Тим більше, що його автори, намагаючись встановити роль психологічних характеристик особистості в генезі алкоголізму, розглядають головним чином ті особливості, які досить жорстко зв'язані з біологічною основою психіки, в першу чергу з темпераментом, залишаючи осторонь вищий рівень функціонування особистості - систему відносин і спрямованість.
У рамках клінічної психології та психіатрії багато разів піднімалося питання про роль неврозів і невротичних розвитку у виникненні алкоголізму. Невроз розглядається як «хвороба особистості», як порушення її значущих відносин, що виникає в результаті внутрішнього конфлікту під впливом того чи іншого психотравмуючого впливу. В клінічній картині неврозів провідне місце займають афективні порушення, які спочатку виникають у зв'язку з психогенними впливами, але в подальшому розвиваються у відносній незалежності від первинного переживання, як би відірвавшись від нього. Згідно з однією з поширених точок зору на алкоголізм, його формування визначається саме цими афективними розладами, а сам алкоголізм розглядається як симптом неврозу, що виникає за механізмами, характерним для невротичних фіксацій.
Інша точка зору характеризується визнанням нозологічної самостійності алкоголізму, але відводить неврозів значну роль у його формуванні, визначаючи частоту таких випадків у 20-25%. І нарешті, третя група авторів (Лежепьокова, 1983; Мелік-Парсаданов, 1983; Chafetz, 1959) звертають увагу на те, що невротичні механізми можуть брати участь не тільки у формуванні алкоголізму, але і в становленні ремісій у хворих: ряд невротичних симптомів і синдромів, сформованих на тлі хронічного алкоголізму, в тому числі що виникли в гострому стані під час алкогольного абстинентного синдрому (наприклад, кардіо - або соціофобія), створює суб'єктивну перешкоду для подальшого пияцтва, оскільки можливість задоволення патологічного потягу до алкоголю блокується невротичними, найчастіше фобічними переживаннями.
Сторінки: 1 2 3
