Влітку 1943 р., коли я став працювати в евакогоспіталі № 1078 для поранених в руки і ноги, я озирнувся навколо, став уважніше придивлятися до людей, до життя. В проміжках між роботою став частіше розмовляти з пораненими. Траплялося, говориш з бувалим, які воювали людиною, що потрапили в госпіталь, і раптом ловиш себе на думці, що людина починає ділитися з тобою самим-самим потаємним і чекає від тебе ради. І лише подумавши, зрозумів пізніше - не ради він чекав, - а як би сповідувався і шукав співчуття, співпереживання, і в цьому співпереживанні він знаходив полегшення. Спочатку я ніяк не міг зрозуміти, чому вони відкривають мені, 17-річному молодикові, свою душу? А сталося це після того, як я одного разу, йдучи в госпіталь на нічне чергування, прихопив з собою повість А. Пушкіна «Заметіль», видану окремою книжечкою. Прийшов на роботу. Роботи було не так багато. Швидко прибрав палати, привів у порядок судна і «качки» і ось зайшов у палату для найбільш важких хворих з пораненнями в стегно і знаходяться наполовину в гіпсових панцирах («кокситных пов'язках»). Після вечері ще ніхто не спав. Мовчали. У палаті стояла важка тиша. Кожен думав про своє. Я запропонував: «Давайте я вам почитаю «Заметіль» Пушкіна». Вони погодилися. І я почав читати. Слухали вони з такою увагою, що я навіть здивувався. Мені розповідь, вірніше, повість подобалася, але здавалася звичайною. Але ось я закінчив. Настала тиша. Потім раптом один поранений каже: «Слава, приходь завтра і прочитай це оповідання ще раз». На наступний день я прийшов знову, а в палаті вже зібралися ходячі поранені з інших палат. Я знову прочитав «Заметіль». Знову було мовчання, кожен думав про своє, і я зрозумів силу повісті. Описаний в ній епізод був з війни 1812 р. Зараз теж йшла війна. Йшов 1943 р. Війна багатьох розкидала в усі кінці країни. Де близькі, що з ними? І раптом такий правдоподібний оповідання із вояцького життя. Він влив у розгублених людей надію на зустріч з рідними, дітьми, коханими. Чутка про повісті «Заметіль» облетіла госпіталь. Мене стали запрошувати і в інші палати. Я читав і радів - як чудово, що у нас є Пушкін!
...Всі ми родом з дитинства, і дуже важливо, просто необхідно, щоб у початку життєвого шляху поруч з тобою був добрий розумний наставник, учитель.
А хто стане таким вчителем, якщо не батько й мати? Тверду батьківську руку, лагідний материнський погляд не зможуть замінити ніякі педагоги і вихователі, ніякі школи продовженого дня, ніякі туристські походи та заняття з праці.
Мій юний читачу! Дуже скоро - час біжить стрімко - ти станеш дорослим і у тебе теж будуть діти. Якими вони будуть - залежить від тебе.
