Тут недавно приїжджали гості з Японії. Хороші люди, старших дуже поважають. Розповідали, що у них там клуби людей похилого віку, де за ними доглядають, розважають. Я здивувався. Людина не рослина... Як він може так жити? Про нього - все дбають, він же - ні про кого. Не розумію... Ось тоді-то звідки сили брати?
Я до вісімдесяти трудився і жив однаково - в повну силу. Зараз? Мабуть, волів не запряжу і на дерево не влізу. Але чай збираю, город обихаживаю, траву кошу. Обмеження? Є деякі: раніше з гостем склянок двадцять п'ять домашньої «Ізабелли» випивав, тепер лише половину цього можу... Яке життя була? Така, як у всіх: війну адже пережили... Ходив в горах провідником винищувального батальйону, допомагав доставляти бійцям продовольство. Важко? Важко не це: в рідне село приходили здалеку похоронки на молодих. Діти наші, діти...
- Як ви переносите біду, неприємність, образу? Вмієте берегти свої нерви?
- Намагаюся берегти нерви інших. Це додає сил, щоб і самому неприємності легше переносити. Потім, звичай мого народу: коли в будинку нещастя, десятки людей поруч з тобою. Але і ти зобов'язаний про них турбуватися, думати, і це йде найгостріша біль.
- Довге життя - неминучі втрати, догляд близьких...
- Адже ми залишаємося і потім, щоб їх краще пам'ятали в світі - хіба ні? А про нас нагадають, що залишилися після нас. На схилі літ я більше вірю, що справжня життя людини довгий, довший, ніж здається.
- Найяскравіші враження життя?
- Революція! Все життя пішло ніби з самого початку. Коли в ущелині річки Хинста організувався колгосп, першими в неї вступили сім сімей і моя теж. З тих пір все у нас з колгоспом навпіл. Був членом правління, депутатом сільради. Думаю, що зараз як почесний колгоспник «Дурипша» теж не підводжу людей. Вчора був на колгоспному зборах, багато молоді у нас стало добре.
- Не дуже-то це близький шлях: від будинку до центральної садиби...
- Це нічого, у рідних горах відстані коротше. Мені і в районний центр Гудаута доводиться спускатися по справах, і в Сухумі їздити на репетицію.
- Давно ви танцюєте в ансамблі?
- Майже чверть століття. Раніше не брали - молодий. Зате співав у колгоспному хорі ще з 30-х років. Без пісні, танцю ніяк не можу.
- Що порадите молодим?
- Е-е, і так скільки наговорив. Онуки скажуть: старіє наш дідусь. А, Олег?
Він розкрив руки, і малюк Олег стрибнув у них, як в старий улюблений гамак.
- Нехай живуть ще краще,- тихо сказав Купа Чвамба, прикриваючи онука від сонця великою рукою.
Ось так, молодо і щедро, живе цей чоловік».
Довгожителі - прикмета не лише наших республік Закавказзя, їх багато в Білорусії, на Україні, в Карелії, в Середній Азії. Навіть в Якутії, де, здавалося б, кліматичні умови не сприяють продовженню життя, і там багато своїх довгожителів.
Все-таки, мабуть, справа не в географії, а в бажанні самої людини прожити довше-краще, щасливіше.
