З недавніх пір у нас в країні прищепився один, дуже хороший, на мій погляд, звичай. На всіх святах, на всіх народних гуляннях разом з ветеранами праці, знатними робітниками, колгоспниками одне з найпочесніших місць відводиться і нашим славним довгожителям. Повторюю - це хороший звичай! Вид побілених сивинами старців, їх життєрадісність і бадьорість - це не ще одне свідчення торжества нашої соціальної системи, де все робиться в ім'я людини, на її благо!
Давайте і ми відкриємо свій «парад» довгожителів, тим більше, що всі вони по праву - герої нашої книги.
Василь Ісаєвич Воронченко. Він народився в кінці минулого століття. За 96 років життя багато чого встиг побачити. І окопи першої світової, і революційний порив Жовтня, і грізні битви громадянської війни. Ні, Воронченко не був простим спостерігачем, не стояв осторонь від великих звершень епохи. Навпаки, завжди виходило так, що він опинився в самій гущі подій, там, куди його ставила партія.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Воронченко працював на київському заводі «Арсенал», був уповноваженим губчека. Два роки разом з тисячами інших ентузіастів зводив Магнітку.
Війна застала його в рідних місцях - на Смоленщині... Окупація - важке, гірке час. Але незабаром фашисти на своїй шкурі відчули всю тяжкість народного гніву. По всьому краю були створені партизанські загони, і ні вдень ні вночі гітлерівці не знали спокою.
Особливо прославився партизанське з'єднання під командуванням Дідуся. За його голову німецьке командування обіцяло сотні тисяч марок. Про це свідчили розклеєні по всій Смоленщині оголошення з описом прикмет Дідуся: сива кучерява борода, сталевого кольору очі, прямий ніс і високий зріст. Це і був Василь Ісаєвич Воронченко - відважний партизанський командир.
І ще довго б наводив жах на ворогів Воронченко, якщо б не важке поранення. Госпіталь. Довгі дні він був прикутий до лікарняного ліжка. А до кінця війни Дідусь знову став у стрій: свій багатий бойовий досвід він передавав молодим десантникам, слухачам військових училищ, всім, кому ще належало битися з ворогом.
Але перенесені труднощі, негаразди, нервове напруження, і особливо наслідки поранення, давали про себе знати. В результаті утворилася важка виразка шлунка, розвинувся туберкульоз легенів, дошкуляли невидалені осколки... Але ветеран не впав духом. Крім лікування він взяв за правило щоденну зарядку, влітку - біг, а взимку - лижні прогулянки, калорійне харчування, але без всяких надмірностей. І найголовніше - діяльний спосіб життя.
Василь Ісаєвич - активний громадський діяч. Його часто можна бачити на зльотах ветеранів війни, він неодмінний учасник урочистих зустрічей з піонерами і школярами. Словом, він як і раніше в строю, як і раніше молодий душею...
Два роки тому «Тиждень» розповіла про деяких наших довгожителів. Стаття була названа дуже, на мій погляд, вдало: «Сама людина продовжує свій вік». І життєвий шлях людей, які переступили дев'яносторічний кордон,- зайвий тому доказ.
Ось, наприклад, академік Олександр Олександрович Михайлов. Ім'я це відомо всім астрономам світу, як відома і Пулковська головна астрономічна обсерваторія АН СРСР, директором якої довгий час був А. А. Михайлов. Він і зараз сповнений сил, творчих планів. Його думки вражають глибиною, свіжістю, несподіваним поворотом. Тому інтерв'ю з ним хочеться привести повністю, я впевнена, що це анітрохи не втомить читачів.
Отже, слово академіку А. А. Михайлову.
- Ви питаєте, чому так довго живу? Ну так, я трохи огрубляю ваше питання... Поняття не маю. На хорошу спадковість послатися не можу. У нашому роду ніхто не дожив до похилого віку. І батьків я втратив рано: мати померла 29 років від туберкульозу, а батько - в 67 років від грудної жаби. Сам теж багато хворів. Тому, право ж, не знаю, чим пояснити, що вдалося переступити за дев'яносто. Хіба що своєю живучістю...
- Чи багато вам випало горя, болю або ж, як кажуть, доля милувала?
- Звичайно, в якісь роки було дуже нелегко, але назвати своє життя важкою не маю права.
- Як ставитеся до стресових ситуацій, намагаєтеся убезпечити себе від нервових зривів?
- Може бути, це вікове і пов'язане з притупленням почуттів, але я намагаюся якомога менше реагувати на подібні ситуації. Вони мене мало чіпають...
Запальністю не страждаю. Але, звичайно, бувають і такі моменти.
- Чи Вносите ви в своє життя свідомо якісь обмеження?
- Насамперед твердо дотримуюся правила жити якомога простіше.
- Наскільки активною ваше життя зараз, чи приносить вона стільки ж радості і задоволення, як десять - двадцять років тому?
- Радості - справа минуле, а задоволення, безсумнівно, отримую. Хоча б тому, що продовжую працювати. Нещодавно здав до друку нову книжку. Ідуть мої статті в щорічнику «Земля і Всесвіт», в журналах «Наука і життя», «Квант». Я член редколегій цих видань, бо вони часто-густо надсилають мені на відгук свої самі різні матеріали.
Люблю столярне і механічне справу. У мене вдома є токарний верстат. Роблю на ньому всяку всячину. Наприклад, якщо знадобиться підігнати до якоїсь камері новий фотооб'єктив, вытачиваю на верстаті перехідні кільця.
Що люблю ще? Музику, улюблений композитор - Шопен.
- Що порадили б ви молодим?
- Добре трудитися, добре і довго жити. А довго жити - значить уникати всього того, що заважає цьому. Не дратуватися по дрібницях, не збирати образи, не займатися «уявної жуйкою» своїх прикростей. Повірте, все це сприяє довголіттю.
