Отже, в уявленні Ш. Зімберга головний сенс зловживання алкоголем полягає в досягненні неадекватно посиленого, «грандіозного» образу «Я». Потреба в такому уявленні про себе автор досить точно позначив терміном reactive grandiosity (реактивна грандіозність). Тривога служить головним і безпосереднім джерелом захисних механізмів, зокрема заперечення, тісно пов'язаного з «грандіозністю», яка виступає в якості крайньої міри некритичного самосприйняття.
Кроком вперед у концепції Ш. Зімберга є, по-перше, визнання реальних соціально-психологічних відносин у якості головного джерела психологічних проблем хворого алкоголізмом; по-друге, врахування соціокультурних факторів, яким автор надає важливого значення, і, по-третє, розуміння, що психологічні фактори можуть зіграти у розвитку алкоголізму свою роль тільки в тому випадку, якщо є генетична (біологічна) схильність до алкоголізму.
Безсумнівно обґрунтованим є підвищену увагу ряду вітчизняних і зарубіжних авторів до феномену психологічного захисту і визнання як провідного механізму психологічного захисту при алкоголізмі заперечення. Його основу становить насамперед відзначена багатьма дослідниками неприйняття себе і власної реальному житті як в преморбидный період, так і під час алкоголізації. Хворі виявляють вражаючу здатність ігнорувати негативні сторони і проблеми власного життя, насамперед пов'язані зі зловживанням алкоголем. Цьому механізму психологічного захисту належить суттєва роль у формуванні відомого клініко-психологічного синдрому алкогольної анозогнозії, що виражається в повному або частковому запереченні хворими алкоголізмом самого факту наявності у них цієї хвороби і пов'язаних з нею порушень здоров'я, психічної діяльності та соціального статусу.
Заперечення, на думку більшості дослідників, тісно пов'язано з іншим характерним для хворих алкоголізмом механізмом психологічного захисту - проекцією, при якому існуючі проблеми і життєві труднощі проектуються на представників найближчого оточення, іншими словами, приписуються їм. Хворий алкоголізмом неодмінно звертає увагу оточуючих на те, що «зараз п'ють все» і що він зовсім не зловживає алкоголем, а «п'є як всі», тобто «нормально». Цими варіантами (заперечення і проекція) не вичерпується система захисних реакцій, що спостерігаються при алкоголізмі. У наступних главах це питання буде розглянуто детальніше.
Як видно з наведених вище інтерпретацій, представники психоаналітичного напряму хоча і дають в ряді випадків традиційну для цієї доктрини трактування особистості алкоголіка в дусі основних фрейдистських установок, але все ж виразно рухаються по шляху все більшого визнання реальних соціально-психологічних механізмів розвитку особистості і виникнення її порушень, які беруть участь у формуванні алкоголізму. Однак концепції цього напряму характеризуються своєрідним тавтологическим мисленням, на яку звертав увагу ще А. Кардинер (Kardiner е. а.,1959). В основу міркувань покладено не емпірично отримані факти, а теоретичні конструкції, існування яких часом не можна ні довести, ні спростувати. Це відноситься насамперед до явної гіперболізації ролі «оральної еротики» та її фрустрації і до наступних слідом за ними психосексуальних, емоційних і поведінкових розладів, які, на думку аналітиків, неминуче (1?) повинні привести до алкоголізму. За винятком останніх робіт, аналітики відверто ігнорували («заперечували») всі загальновизнані клінічні закономірності перебігу алкоголізму.
Розчарування в психоаналіз як метод лікування алкоголізму закономірно настало внаслідок відриву цього напрямку від клінічної реальності. Незастосовність або щонайменше низька ефективність цього методу при лікуванні алкоголізму і наркоманій Стали суттєвим аргументом для критики всього напрямки і сприяли, на думку істориків психології, загального падіння її престижу.
З позицій проведеного нами дослідження найбільше розчарування викликає те, що, незважаючи на визнання психоаналізом сфери потягів людини в якості одного з основних предметів свого розгляду, психологічне трактування чинників, що сприяють формуванню і впливають на динаміку патологічного потягу до алкоголю, не тільки не прояснює суті цього основного предмета дослідження алкоголізму, але створює лише ілюзію вирішення даного питання. Однак критика психоаналітичного напрямку не виключає можливості дослідити традиційні для нього феномени. Несвідомі, глибоко індивідуалізовані переживання хворих необхідно враховувати при описі особистісно-психологічних особливостей хворих на всіх етапах перебігу хвороби і в побудові програм психологічної допомоги хворим.
Сторінки: 1 2 3
