Через два роки після народження Сережки вони отримали квартиру і стали спільно наживати «добро». Гірко було згадувати Андрію, але Оля завжди хотіла мати все те, що бачила в інших, і навіть краще. Ця риса її характеру найбільше була йому не по душі. Робота інженера на одному з підприємств міста забезпечувала життя в достатку, але без надмірностей. Проте Оля завжди саме до них прагнула. На надмірності були щедрі і її батьки. Після їх відвідування у будинку з'являлися гроші, які витрачалися на килими, кришталь. Потім придбали машину. Андрій ще в інституті отримав водійські права, вони тепер виявилися вельми до речі.
Йшли роки, підростав Сергію, в квартирі все більше накопичувалося дорогих речей, але зникало, розчинялося щось найголовніше. Що, Андрій не зміг би відповісти цілком виразно. Що ж зникало? Оля, як і раніше зустрічала чоловіка сяючою посмішкою, як і раніше, на столі завжди чекав Андрія смачний обід. А скільки варення, компотів, солінь приготавливалось щорічно!
Чого ж все-таки не вистачало серед усього цього достатку? Які цінності в родині вислизали непомітно і безповоротно?
Відразу після народження дитини Оля поповніла, стала такою пампушечкою, пухкенькою і чарівною. По мірі того як йшли роки, ваги в ній прибувало все більше. Спочатку Андрій не звертав на це уваги. Подумаєш, повніє, нехай поправляється на здоров'я. Але одного разу... Коли це було?
В цей день вони розсварилися з-за якоїсь дрібниці, наговорили одне одному багато образливих слів. І раптом Андрія прямо-таки пронизала недобра думка, що казна-звідки несподівана: «Яка вона товста, та й краси колишньої ні сліду!»
Він не висловив цієї думки вголос, він ще не зміг би поранити, образити її настільки жорстоко, хоча був страшно злий... Але боляче защеміло серце, клубок підступив до горла, стягнув жовна.
Незабаром вони помирилися і життя потекла своїм звичним життям, але Андрій все частіше звертав увагу на «габарити» дружини. А його власні? Живіт виступає вперед, хоча він не старий, йому немає і сорока п'яти, а м'язи замість колишньої пружності і сили запливають жировою тканиною. Тьху! Самому стає огидно. Але життя не повернеш, міркував він, не вернешся на колишній шлях, щоб почати все спочатку, по-іншому. Залишається, мабуть, змиритися.
Тупе незрозумілу байдужість все більше захоплювала його. Він приїжджав з роботи додому, ліниво, не кваплячись, ступав по м'яких килимах, застилающим всі кімнати, вмикав телевізор, брав у руки газету або журнал, сідав у крісло, клав перед собою пачку сигарет і, покурюючи, з насолодою затягуючись, віддавався відпочинку. І не помічав, як, зловтішно посміхаючись, підступала хвороба, передчасна старість...
Іноді в рідкісні хвилини в ньому прокидався тихий протест, незадоволення, бажання встати і бігти без оглядки з задушливої атмосфери ним же самим створеного затишку, бігти до іншого життя, тієї, яка була раніше, ще в дитинстві, в юності. Він згадував свою другу мати, ту, яка фактично виростила його і братів, трудилася не покладаючи рук з ранку до ночі, щоб у них усіх були чисті сорочки, ситі шлунки, а в будинку було прибрано. Через десяток років постійних турбот і тривог тонка павутина зморшок покрила її милі риси, але очі, як і раніше світилися добротою, ласкою і яким-то досі йому невідомим щастям, а може, це була радість виконуваного обов'язку? Вона казала йому, коли він відпрошувався позайматися фізкультурою, пограти з хлопцями у волейбол: «Іди, Андрійко, іди, дитя адже ти, тобі і погуляти треба».
