Другий етап можна назвати, мабуть, головним у становлень внутрішньої картини хвороби, бо тут формується і «особистий» діагноз захворювання. Найчастіше таке власне уявлення про характер хвороби схиляє хворого до думки про наявність у нього «найгіршого», наприклад раку. В його пам'яті спливають деякі зіставлення: «А адже у Сидорова все теж починалося з незрозумілих болів в животі. А чим скінчилося...» Підключаються пошуки інформації в доступній хворому літературі: і тут теж все сходиться. (У зв'язку з цим доречно згадати оповідання К. Джерома «Троє в одному човні, не рахуючи собаки», в якому герой знаходить в якомусь довіднику симптоми різних захворювань і прийшов до висновку, що всі ці хвороби, у нього є, за винятком запалення колінної чашечки.)
Так поступово хворий все більше зміцнюється в своїй особистій думці про характер наявної у нього хвороби. І нерідко самі наполегливі спроби лікарів переконати його в омані не приводять до успіху: «Знаємо ми вас - хіба скажете правду. Сидорова теж переконували, що у нього всього лише безневинний гастрит». Результатом подібних міркувань може бути виникнення панічного, вітального страху перед вперше ясно усвідомленої можливістю власної смерті.
Але в оцінці хворим своєї недуги часом виявляється превалювання та інших аспектів. Наприклад, першорядне значення він може надавати професійно-трудового аспекту: хворого найбільше турбує те, як захворювання позначиться на його службовому становищі, його кар'єрі. На перше місце виступає естетичний аспект, особливо якщо це стосується виникли внаслідок хвороби дефектів на обличчі, наприклад рубців після опіків, або паралічу м'язів після невилікуваного невриту лицьового нерва: як це буде сприйматися оточуючими? Природно, що оціночний етап ще в більшій мірі, ніж сенсологический, позначається обмеженням соціальної адаптації хворого.
Звичайно, доводиться інколи спостерігати і щось прямо протилежне тому, про що тільки що говорилося: з-за абсолютно недостатнього усвідом лення хворим свого захворювання, його серйозності виникає благодушне ставлення до небезобидному страждання, уявлення про нього як про суще дрібниці.
З усього комплексу оцінного етапу складається те, що вже являє собою наступний щабель у побудові внутрішньої картини хвороби ставлення до захворювання, поведінкові аспекти. Як себе далі поводити? Ігнорувати хворобу і жити дак, як ніби нічого не трапилося? Приховувати всі or оточуючих? Не подавати ніякого приводу на роботі підозрювати, що з ним щось відбувається? Поїхати в столицю в якій-небудь науково-дослідний інститут? Або просто пасивно чекати, будь що буде?
Ось і виходить, що один хворий починає кидатися від лікаря до лікаря, з одного лікувального закладу до іншого. Інший найбільше намагається приховати факт свого захворювання на роботі. Третій займає пасивно-вичікувальну позицію. Четвертий «йде у хворобу».
Отже, можна говорити про величезному розмаїтті як суб'єктивних оцінок хвороби, так і поведінкових реакцій. Від чого ж це залежить? Чим пояснюється своєрідність формування внутрішньої картини хвороби у того чи іншого хворого?
В цьому винні багато факторів: тут і особливості самого захворювання, зокрема вираженість його клінічних проявів, і вік хворого, і його життєвий досвід. Але найперше місце, безперечно, належить особливостям психічної сфери хворого, які характеризують її як особистість. Не випадково, один з лікарів минулого Перрі писав, що не так важливо знати, яка хвороба у хворого, скільки розуміти, в якої людини вона розвивається.
Ось до питання про те, чим же визначаються індивідуальні психічні відмінності між людьми, ми і перейдемо.
