Відому ясність в особливості структури захворюваності спортсменів внесла робота П. І. Ломарева і співавт. (1971). Вони зіставили структуру захворюваності, а також тривалість деяких захворювань групи спортсменів та осіб, що не займаються спортом. Для дотримання принципу однорідності порівнюваних груп, а також враховуючи, що до занять спортом допускаються лише люди без істотних відхилень у стані здоров'я, це дослідження було проведено в установах, де всі співробітники (як спортсмени, так і не спортсмени пройшли ретельний відбір і тому у обох груп ніяких хронічних захворювань не було. В обох групах були тільки чоловіки; в основному молодого віку. Умови життя істотно не розрізнялися. Все це робить дані дослідження досить достовірними. Аналіз захворюваності за 3 роки показав, що в обох групах переважають гострі захворювання, у виникненні яких значну роль відіграє ступінь стійкості до несприятливих умов зовнішнього середовища, головним чином до холоду, вогкості, тобто так звані «застудні» захворювання. Порівняння частоти первинних звернень з приводу ангіни, грипу, ГРЗ та інших захворювань спортсменів і осіб, які не займаються спортом, розрахованої на 1000 чоловік, показує (табл. 2), що спортсмени значно рідше хворіють на гострі простудні захворювання (виняток, за рахунок одного року, становлять дані щодо грипу), фурункульозом і абсцесами шкіри, очними хворобами (у число останніх входять головним чином кон'юнктивіти, блефарити, ячмінь). Це слід пояснити підвищеною опірністю організму спортсменів до несприятливих факторів зовнішнього середовища, що виникає внаслідок систематичних раціональних занять фізичними вправами. У спортсменів рідше зустрічаються хвороби органів травлення, мабуть, за рахунок більш раціонального харчування і меншого поширення шкідливих звичок (нікотин, алкоголь).
Захворювання периферичної нервової системи (радикуліт, плексит, неврит та ін) і опорно-рухового апарату (міозит, лігаментит, тендовагініт, бурсит та ін) зустрічаються у спортсменів частіше. Це пояснюється величезним навантаженням, яку виконує нервовий і опорно-руховий апарат спортсменів при щоденних багатогодинних тренуваннях. Істотне значення при цьому має часом нераціональне застосування цих навантажень, тобто відсутність їх індивідуалізації, недостатній відпочинок, порушення режиму, ігнорування рекомендацій лікаря і т. п.
Великий інтерес представляє порівняння середнього числа днів непрацездатності спортсменів та осіб, що не займаються спортом. Виявилося, що при всіх захворюваннях (див. табл. 2) тривалість непрацездатності у спортсменів менше. Таким чином, очевидно, що спортсмени хворіють рідше і захворювання в них протікають в більш легкій формі, ніж у осіб, які не займаються спортом.
Що ж стосується особливостей структури захворюваності спортсменів, то як у спортсменів, так і у осіб, які не займаються спортом, найбільшу питому вагу мають захворювання ЛОР і внутрішніх органів, проте відсоток цих захворювань у спортсменів виявився дещо нижчим, ніж у осіб, які не займаються спортом. Частка хірургічних та очних хвороб приблизно однакова, і тільки відсоток нервових захворювань
і хвороб опорно-рухового апарату опинився у спортсменів вище.
За даними Л. Н. Маркова (1988), в структурі захворюваності спортсменів основне місце займають захворювання шлунково-кишкового тракту. Однак слід мати на увазі, що дані Л. Н. Маркова ґрунтуються на матеріалах терапевтичного стаціонару для спортсменів, що ні в якій мірі не відображає істинної структури захворюваності. Очевидно, що захворювання шлунково-кишкового тракту у більшості випадків вимагають стаціонарного лікування.
