В даний час при виборі методу лікування хворих з каменями сечоводів більшість урологів враховують: 1) загальний стан хворого і ступінь оперативного ризику; 2) наявність запального процесу у верхніх сечових шляхів (пієлонефрит, піонефроз, виражений стенозуючий перипараутетерит, уросепсис; 3) анатомо-функціональні зміни сечовивідних шляхів на ураженій і здоровій стороні; 4) давність клінічних симптомів, частоту та інтенсивність нападів ниркової коліки; 5) величину, форму і точну локалізацію каменю; 6) ступінь рухливості каменя по сечоводу; 7) результат, кількість і характер раніше предпринимавшихся спроб інструментальної уретеролитоэкстракции; 8) тривалість медикаментозної терапії та санаторно-курортного лікування (М. Д. Джавад-Заде, 1961; Б. В. Ключар, 1965; В. Ф. Новиков, 1968; в. І. Воробцов, 1969; В. П. Пашковський, 1971; К. І. Роман, 1972, і ін). При цьому головне значення надається наявності гострого або загостреного хронічного пієлонефриту, ступеня розширення миски і сечоводу і тривалості захворювання (Т. М. Пушкіна, 1966).
Нам здається, що з усіх, що пропонувалися раніше рекомендацій ці найбільш повно відображають вихідні дані, які необхідно враховувати при виборі оперативного або неоперативного виду лікування каменів сечоводів.
Підводячи підсумок всьому висловлювань про тактику лікаря при каменях сечоводів, можна зробити висновок, що всі автори дотримуються, в загальному, єдиної точки зору: камінь сечоводу постійно загрожує загибеллю нирки і тому рано чи пізно повинен бути видалений тим чи іншим шляхом, причому починати лікування треба спочатку із заходів, спрямованих на неоперативне видалення каменя.
Одночасно необхідним є проведення активних заходів боротьби з запальним процесом, який після видалення каменю перешкоджає відновленню функціональної здатності нирок, а в ряді випадків сприяє рецидиву каменеутворення.
