Теорії сну

Теорія центрів сну виникла значною мірою під впливом клінічних спостережень, які відзначили зв'язок порушень сну і неспання з ураженнями певних структур мозку. Початкові спостереження в цьому плані були зроблені Л. Маутнером в 1890 році. Він описав кілька випадків захворювання на енцефаліт, які закінчилися смертю. Хворі перед смертю довгий час перебували в сонному стані. На аутопсії у померлих були виявлені зміни структури глибинних частин мозку, на підставі чого Маутнер припустив наявність в цих областях центру сну.
Пізніше, під час великої епідемії летаргічного енцефаліту, австрійський вчений Економо (1926) на підставі своїх спостережень розвинув це подання. У хворих енцефалітом він спостерігав розлади сну і неспання як у вигляді гіперсомніі (підвищеної сонливості), так і у вигляді інсомнія (безсоння). При цьому у померлих їм були відзначені зміни в різних областях мозку. У людей, страждаючих безсонням, зміни виявлялися в передніх відділах гіпоталамуса, в той час як у померлих, які страждали перед смертю на зміни були відзначені у більш задніх відділах мозкового стовбура. Економо припустив, що в мозку є два центри: центр неспання і центр вона, взаємодією яких і визначається зміна цих станів.
Клінічні спостереження послужили поштовхом для експериментальних досліджень, початок яких відноситься до тридцятих років нашого століття, коли у фізіологічних лабораторіях стала використовуватися стереотаксична техніка введення електродів у мозок. За допомогою електродів у тварин руйнували й дратували ті області мозку, про яких писали в своїх спостереженнях клініцисти. Найбільшу популярність отримали досліди швейцарського вченого Ст. Гесса (1929, 1932), який дратував електричним струмом певні області гіпоталамуса, викликаючи у кішок сон або пробудження.
У нашій країні аналогічні досліди були проведені відомим фізіологом А. В. Тонких, яка підтвердила в основному спостереження Гесса, але провела більш глибокий аналіз механізмів сну, розвивався при подразненнях гіпоталамуса. У численних дослідах вона зі своїми співробітниками показала, що в походженні сну, викликаного подразненнями гіпоталамуса, бере участь і гуморальний фактор - адреналін, що виділяється залозами. Подразнюючи певні області гіпоталамуса у кішок з допомогою введених, електродів, вчені спостерігали до кінця роздратування поява у тварин дрімоти, сменявшейся надалі сном, іноді настільки глибоким, що кішки не реагували навіть на дотик. Якщо у таких кішок попередньо денервировали наднирники, то зазначене не викликало роздратування сну. Додаткове введення їм адреналіну супроводжувалося розвитком глибокого сну. Зіставляючи ці дані з тим фактом, що роздратування тих же областей гіпоталамуса викликає посилене виділення адреналіну наднирковими, А. В. Тонких із співробітниками прийшли до висновку, що саме цей процес і зумовлює сон, спостерігався ними у кішок при подразненні гіпоталамуса.
Уявлення про центри сну викликало критику з боку В. П. Павлова (1935), який розглядав сон як гальмування клітин кори головного мозку. Співробітники В. П. Павлова, вивчали різні сторони умовнорефлекторної діяльності собак, дуже часто при різних умовах дослідів відзначали у них появу сну, який іноді був настільки глибоким, що доводилося тимчасово припиняти досліди. Це явище викликало інтерес у І. П. Павлова і він спеціально зайнявся вивченням сну і причин, що його викликають. В результаті було встановлено, що перехід від неспання до сну відбувається через ряд фаз, що характеризуються значними змінами умовних рефлексів.