Іноді лікарі виправдовують ризик оперативного втручання «науковими» цілями, як це було з тими хірургами, які писали статті в журнал про операції на серці, проведених в районних лікарнях. Професор А. В. Гуляєв вказував, що ці хірурги були захоплені собою і навіть чекали заохочення за свою «рішучість»! Насправді ж вони заслуговують самого суворого осуду і покарання.
Те ж саме можна сказати про тенденції деяких молодих хірургів робити апендектомії і навіть резекції шлунка, не даючи собі особливого клопоту замислитися над хворим. Психологію таких хірургів розкриває випадок, який нам розповіла хвора панкреатитом.
...Сильні болі в животі з'явилися під вечір. Сподіваючись, що вони заспокояться, вона доклала грілку, прийняла за порадою сусідки якісь таблетки, проте болю не тільки не зменшувались, а й наростали, приєдналася блювота. До півночі хворий стало несила, і перелякані родичі викликали лікаря (справа була в сільському районі).
Прийшов лікар-хірург. Коротко розпитавши про те, що трапилося, подивився живіт і категорично заявив:
- Будемо оперувати.
- Що ж у мене, синку, з приводу чого ж оперувати? - запитала хвора.
- Хіба дізнаєшся, що знаходиться в каструлі, поки не відкриєш кришку? - сказав хірург.- Ось відкрию - тоді і дізнаюся!...
- Та я пожартував,- виправдовувався хірург пізніше, коли його начальник поцікавився подією.- Я хотів їй образно пояснити, що оперувати все одно потрібно, незалежно від діагнозу.
- А хіба не правда те, що вміст каструлі найкраще можна визначити, відкривши кришку? - образився цей хірург в кінці бесіди.
З каструлею-то справа обстоїть саме так. Але хіба хвора людина - каструля? І потрібно вивчати всі премудрості медицини, якщо спершу різати і дивитися, а потім - думати? «Відкриємо - подивимося». Легко і просто! Без всяких емоцій! Без роздумів. Ось вже воістину «залізна» логіка, за якою людина забутий начисто! Адже навіть якщо не враховувати емоції хворих, то, за сучасними даними, у значного числа оперованих розвиваються спайкова хвороба та ряд інших післяопераційних синдромів.
Будь-які діагностичні і лікувальні маніпуляції повинні проводитися лише за суворими показаннями. Тому-то і вважається, що ризик застосовуваного діагностичного і лікувального методу виправдано лише в тому випадку, якщо при цьому можуть бути отримані дуже важливі діагностичні та лікувальні результати. До речі, така тактика вимагає від лікаря набагато більше зусиль мозку, ніж роботи по шаблону. Як казав хірург Куленкампф, виконання операції - більшою чи меншою мірою питання техніки, тоді як утримання від операції - питання майстерної роботи витонченої думки, суворої самокритики і найтоншого спостереження.
Кожен хірург, перш ніж зважитися на операцію, як вказує один з основоположників вітчизняної онкології і деонтології професор Н. Н. Петров, «повинен запитати себе, чи погодився б він на виробництво подібних операцій самому собі або своїм близьким людям в аналогічних обставинах, і тільки при позитивному рішенні цього питання - оперувати!»
Про це повинен пам'ятати і лікар будь-якої спеціальності, який збирається зробити те чи інше складне діагностичне дослідження, пов'язане з ризиком. Згоден лікар, щоб йому самому в подібних умовах зробили це дослідження? Ні? Тоді дослідження відпадає сама собою і потрібні пошуки більш прийнятних методів, може бути навіть кілька менш точних, але зате значно менш небезпечних. Ця тактика більш людяна, вона ставить інтереси хворого понад усе, а отже, вона найбільш правильна.
Інший раз можна почути з вуст молодих лікарів розмови про те, що, мовляв, у нас дуже «обережні», а от у США або Японії, або інший капіталістичній країні не бояться і широко впроваджують низку методів прижиттєвого дослідження тканин хворого. Зокрема, мова йде про біопсії (прижиттєве взяття тканини на гістологічне дослідження) м'язи серця, легенів, селезінки. Ні, не обережні лікарі в нашій країні, а підходять більш гуманно до хворого. Там, де це необхідно, наші медики теж проводять біопсію самих різних органів і тканин. Однак дійсно не в таких масштабах, як за кордоном, де деякі вчені говорять про власний «досвід» з дослідження багатьох тисяч біопсій різних органів.
Закономірне питання: чи завжди ці тисячі пункцій та біопсій проведені в інтересах хворих? Чи цим медикам вдалося уникнути «гонорарній агресії», коли вони в гонитві за грошима не дуже-то керувалися суворими показаннями і власною совістю. Про те, що лікар досяг вершин професійного мистецтва, в ряді випадків можна судити не по тому, що він зробив, а по тому, від чого він зумів утриматися.
