Таким чином, при виявленні гіпертензії, хоча б і одноразовому, спортсмен підлягає ретельному клінічному обстеженню. Слід мати на увазі можливість диссимуляции, зокрема прийом різних гіпотензивних засобів перед приходом до лікаря. При встановленні діагнозу гіпертонічної хвороби заняття спортом повинні бути заборонені і рекомендована оздоровча фізкультура, сприяє зниженню артеріального тиску.
Однак, на жаль, це не завжди виконується, і серед спортсменів трапляються хворі гіпертонічною хворобою. Обстеження таких осіб показало, що у 48,7 % з них є патологічні зміни ЕКГ, визначаються зниження рівня функціонального стану серця, велика напруженість компенсаторних механізмів при фізичному навантаженні, неадекватна реакція на фізичне навантаження і погіршення функції зовнішнього дихання і т. д.
Однак незважаючи на очевидність неприпустимість занять спортом хворими гіпертонічною хворобою, як, втім, і з іншими хронічними захворюваннями, можна зустріти роботи, автори яких вважають можливим не тільки допускати таких хворих до занять спортом, але і одночасно проводити курс лікування гіпотензивними препаратами.
Що ж стосується «гиперреакторов» і фази А I стадії, то питання про заняття спортом цих осіб слід вирішувати індивідуально. У ряді випадків раціонально побудований тренувальний процес може сприяти нормалізації підвищеної збудливості судинорухових центрів. Однак оскільки фізичне перенапруження може сприяти виникненню і розвитку у цих осіб гіпертонічної хвороби, заняття спортом повинні проходити під ретельним лікарським наглядом для того, щоб при їх можливий несприятливий вплив (часті підвищення артеріального тиску), тренування можна було б вчасно припинити. При цьому треба підкреслити, що тренувальні заняття в силових видах спорту сприяють гіпертензії. Все це дозволяє не погодитися з пропозицією Л. А. Бутченко і Н. В. Вольнова (1985) про беззастережне допуск хворих гіпертонічною хворобою I стадії у фазі А до спортивних тренувань, але без участі в змаганнях. Не кажучи вже про те, що спорт без участі в змаганнях - це не спорт, інтенсивна спортивна тренування таїть у собі не менше небезпек, ніж змагання.
Немає необхідності при кожному підвищенні артеріального тиску вважати заняття спортом протипоказаними, так само як і дозволяти їх всім спортсменам з гіпертензією. Це питання вирішує ретельне лікарське обстеження. Важливо тільки
врахувати, що гарне самопочуття та високі спортивні результати у спортсменів з гіпертензією не можуть служити підставою для вирішення питання про допуск до спорту. Можна навести багато прикладів, коли легковажне ставлення до підвищення артеріального тиску змушувало спортсменів, які показували відмінні результати, швидко сходити зі спортивної арени, перетворюючись у хворих на гіпертонічну хворобу. З іншого боку, є чимало прикладів нормалізації артеріального тиску при правильно проведеної спортивної тренуванні під ретельним лікарських наглядом. Даючи дозвіл на спортивну тренування, лікар повинен бути переконаний в тому, що це не принесе шкоди здоров'ю спортсмена. Це переконання повинне бути засноване на ретельному клінічному вивченні спортсмена і точної діагностики. Не допускаючи спортсмена до спортивних тренувань, слід наполегливо рекомендувати заняття фізкультурою, безсумнівно грає позитивну роль в нормалізації артеріального тиску. Слід також мати на увазі, що у молодих «гиперреакторов» (мова йде про осіб 18-22 років, що не займаються спортом) Н. В. Штельмах (1963) виявив обмінні порушення, що ведуть до атеросклерозу, і вважав гіперреактивність прологом до розвитку гіпертонічної хвороби, так і атеросклерозу. Таким чином, правильна і своєчасна диференційна діагностика між «гиперреакторами», хворими з IA і Б стадіями гіпертонічної хвороби, має велике практичне значення в спортивній медицині, так як вирішує питання не тільки про стан здоров'я спортсмена і про його участь у спортивній діяльності, але і про профілактиці та своєчасному лікуванні як гіпертонічної хвороби, так і атеросклерозу.
