«Найбільш зайнятий, провідний неспокійний спосіб життя і несе величезну відповідальність представник сучасного суспільства - звичайний практикуючий лікар - є однією з найбільш поширених «серцевих жертв» нашої цивілізації...» - пише відомий кардіолог професор B. Рааб. Згідно з зарубіжними даними, лікарі вмирають від коронаросклерозу в 2 рази частіше, ніж люди інших спеціальностей, зайняті розумовою працею.
Особливо велика смертність від коронаросклерозу серед хірургів. Після 50 років 50 відсотків хірургів США вмирають від інфаркту міокарда або судинних уражень центральної нервової системи. Професор C. В. Ашбель з працівниками (1967), вивчаючи стан серця у хірургів р. Горькому, прийшли до висновку, що в останніх хворобливі зміни на електрокардіограмі виявляються в 4 рази частіше, ніж у робітників ливарних цехів. Найдовше (понад 15 років) з пересадженим чужим серцем прожив житель Марселя Еммануель Витриа. Він на багато років пережив зробив йому операцію доктора Едмона Анрі, який сам помер від інфаркту серцевого м'яза. Деякі дослідники ставлять навіть питання, чи не доведеться надалі розглядати інфаркт міокарда у хірургів як професійне захворювання.
Усе викладене ще раз підкреслює значимість фактора перенапруження центральної нервової системи серед причин захворюваності та смертності лікарів.
Аналізуючи ставлення лікаря до себе, коли він здоровий, можна частково пояснити і його поведінка в разі захворювання. Дуже часто лікарі недооцінюють у себе початкові ознаки хвороби. В якості прикладу можна послатися на історію захворювання А. П. Чехова. Як свідчить дружина письменника, «Чехов не любив лікуватися. Доводилося вдаватися до різних хитрощів, щоб змусити Антона Павловича дати себе вислухати...». Недооцінював він і серйозність своєї хвороби.
Через три-чотири роки після вперше з'явився кровохаркання А. П. Чехів писав: «... кожну зиму, осінь і весну і кожен сирої день я кашляю. Але все це лякає мене тільки тоді, коли я бачу кров: у крові, що тече з рота, є щось зловісне, як у заграві. Коли ж ні крові, я не хвилююся і не погрожую літературі «ще однією втратою». Справа в тому, що сухоти або інше легеневе страждання впізнається по сукупності.
Якби то кровохаркання, яке у мене сталося в Окружному суді, було симптомом починається сухот, то я давно вже був би на тому світі, - ось моя логіка».
І не лікаря ясно, що наведені симптоми хвороби цілком могли укладатися в картину туберкульозу легенів. Проте А. П. Чехів - лікар і тонкий знавець людської душі - у відношенні самого себе допустив помилку. Піддавшись притаманною медикам на початку хвороби «оптимістичній логіці», він не звертається до лікарів і робить важку для того часу поїздку на Сахалін. У віці 44 років А. П. Чехів помирає від туберкульозу.
У журналі «Умови життя і здоров'я» за 1956 рік поміщена характерна замітка «Лікар, бережи себе». У ній говориться: «Спостереження показують, що лікарі набагато більше піклуються про здоров'я своїх хворих, ніж про своє власне... Хворі-лікарі приходять на дослідження при раку легенів через 7 місяців після появи перших симптомів, при злоякісних явища з боку шлунково-кишкового тракту - через 9 місяців і т. д.».
Праця лікаря передбачає самовідданість і турботу про хворого в першу чергу, але це не повинно означати ігнорування лікарем свого власного здоров'я, яке потрібно не тільки йому, але і суспільству. Ще Гіппократ писав: «Лікар повідомляє авторитет, якщо він гарного кольору і добре вгодований, відповідно до своєї природи, бо ті, які самі не мають гарного вигляду в своєму тілі, у натовпу вважаються не можуть мати правильну турботу про інших». Цю ж думку лаконічно висловив один пацієнт: огрядний лікар не повинен лікувати хворого ожирінням. Між тим серед лікарів вважається звичайним явищем перенести грип або ангіну на ногах, приступити невыздоровевшим до роботи і т. д.
