Так, у лікуванні хворого фактично беруть участь не тільки лікарі, медичні сестри, лаборанти, але і рідні, і друзі, і співробітники. Як вдало висловився радянський вчений В. А. Кассирский (в 1970 році), «хвороба є великий і многоактной драмою з великою кількістю діючих осіб».
Природно, що перше, найважливіше місце серед цих дійових осіб належить лікареві. Саме взаємини лікаря і хворого є головним психологічним чинником у лікувальному процесі. У своїй практичній діяльності лікар, ким би він не був - хірургом, терапевтом, окулістом, невропатологом,- повинен керуватися тими принципами, які знайшли своє втілення у висловлюваннях багатьох лікарів різних епох.
Ось, наприклад, слова російського лікаря М. Я. Мудрова: «Знаючи взаємні один на одного дії душі і тіла, обов'язком почитаю зауважити, що є й душевні ліки, які лікують тіло. Вони почерпаются з науки мудрості, частіше з психології. Сім мистецтвом сумного утешишь, сердитого умягчишь, нетерплячого заспокоїш, шаленого зупиниш, зухвалого налякаєш, боязкого зробиш сміливим, скритного відвертим, відчайдушного благонадійним. Сім мистецтвом повідомляється хворим та твердість духу, що перемагає тілесні болі, тугу, метання...»
Угорський лікар М. Балінт недвозначно заявив: «Лікар сам - ліки... і в своїй поведінці повинен бути вільний від «побічних ефектів» (тобто від тих не завжди передбачувані побічних впливів, які може надавати той чи інший медикамент). Лікар повинен не тільки призначити хворому адекватне лікування, але і керувати всім його поведінкою в процесі лікування. Саме він, за висловом радянського лікаря-психіатра Д. Д. Федотова, повинен «навчити хворого хворіти і лікуватися».
Встановлення повної довіри між лікарем і хворим є найважливішим елементом, що сприяє запобіганню формування у хворого неадекватної внутрішньої картини хвороби. Якщо хворий вірить у свого лікаря, вірить усьому його словами, він завжди поділиться з ним своїми сумнівами, отримає від лікаря вичерпні пояснення, і це не дасть закріпитися в його психіці помилковим висновків.
Звичайно, лікар у своїх висловлюваннях повинен бути гранично обережним, щоб самому не посіяти в душі хворого якісь підозри. Відомо, як багато бід можуть принести хворому сказані мимохідь слова лікаря про те, що у нього «чути ясний шум над серцем» або що «на електрокардіограмі з'явилися негативні зубці «Т» і т. п. Так інколи з вини самих медичних працівників у хворих можуть виникати хвороби, іменовані ятрогенними (від грецьких слів «ятрос» - лікар і «генес» - породжуваний, тобто «породжувані лікарем»). Так що інформація, що дається лікарем хворому повинна бути завжди попередньо добре продумана. Вона не повинна бути надмірною, надлишкової, бо у хворого може саме багатослів'я лікаря виникнути думка про тяжкість свого страждання («що-то дуже багато він говорить і заспокоює!»).
Вміло повинен вести лікар і діагностичний процес, роз'яснюючи (в необхідних межах) хворому цілі кожного більш-менш складного дослідження. Хворий не повинен сам будувати свої припущення щодо цих досліджень.
В ході лікування хворому потрібно постійно відчувати підтримку лікаря. Наявність між ними емоційного резонансу, на думку психотерапевта С. С. Лібіха, надзвичайно розширює приховані можливості лікувального процесу. Як пише В. А. Ташлыков, «емоційна підтримка може виступати в якості своєрідного «психологічного милиці» для хворого».
Вдихнути в пацієнта віру в одужання, постійно підтримувати в ньому надію на благополучний результат хвороби - все це теж сприятиме формуванню у хворого адекватної реакції на хворобу. Слід не забувати, що, як писав американський психотерапевт Л. Хайртлейг, для багатьох хворих віра у зцілення - один із шляхів зцілення. Згадаймо прохання тридцятирічного Едгара По: «Переконайте мене, що мені треба жити...»
