Будь-лікувальний процес, звичайно, в першу чергу, при гострих захворюваннях, будь то соматичні або психічні, включає в себе використання насамперед різних медикаментозних засобів, застосування оперативних втручань або інших заходів, спрямованих на ліквідацію, пригнічення або зменшення дії тих причин, що викликали захворювання. Ця сторона лікувального процесу є найважливішою при переважній більшості патологічних станів. Якщо у людини розвинувся гострий апендицит, то єдиним правильним і адекватним методом лікування буде операція. Якщо він захворів запаленням легенів - треба терміново призначати антибіотики, а коли у нього з'явилася серцева недостатність, набряки на ногах і задишка - слід почати з препаратів наперстянки, сечогінних засобів і т. д.
Але вже при багатьох хронічних соматичних захворюваннях можливе певне зміщення акцентів, і тоді найважливіше значення починають набувати інші, так звані психотерапевтичні методи лікування, тобто вплив на психічну сферу хворого. Відомо, наприклад, що саме завдяки впливу на психіку хворого авторитету знаменитості такі російські терапевти, як С. П. Боткін, Р. А. Захар'їн, домагалися разючого ефекту, застосовуючи звичайні методи лікування, які, на жаль, далеко не так успішно спрацьовували в руках інших лікарів, які лікували цих же хворих.
Скажемо по секрету, що в медицині існує таке поняття, як «плацебо-ефект», коли, застосовуючи абсолютно індиферентне засіб, наприклад порошок соди, але відповідним чином розрекламувавши його, можна деколи добитися у багатьох хворих значного поліпшення їх стану.
Чи Не схожими механізмами навіювання і самонавіювання можна пояснити ті, здавалося б, парадоксальні випадки, коли один і той же засіб справляло величезний вплив, поки його було важко діставати в аптеках, а потім, коли воно стало загальнодоступним, його ефективність різко знижувалася. Все це свідчення найважливішої ролі нашої психічної сфери в організації самого процесу одужання.
Звичайно, найбільш виражений ефект від психотерапевтичних заходів спостерігається у всіх тих випадках, коли соматичне захворювання має хронічний характер і в ньому вже значно переплелися чисто біологічні, психогенні, а також і соціальні фактори або коли воно належить до групи психосоматичних хвороб (не кажучи вже про неврозах). Але, як показує досвід, і за всіх тих гострих захворюваннях, про яких ми говорили вище, не можна вважати непотрібними і марними психотерапію та психопрофілактику. Хоча вони при цих станах знаходяться на другому плані лікувального процесу, важливість їх безсумнівна.
Візьмемо хоча б той же гострий апендицит: нерідко багато в долі хворого залежить від того, як йому буде зроблено повідомлення про необхідність термінової операції. Адже іноді хворого може налякати вже одна згадка про операції, а якщо у нього немає ще до того ж різко виражених суб'єктивних відчуттів (болю, блювоти), то він здатен у даний момент від оперативного лікування взагалі відмовитися. А адже втрачені години при гострому апендициті - це загроза найтяжчих ускладнень.
Уміння лікаря психологічно підготувати хворого до думки про неминучість і безпеки операції - це теж психопрофілактика і психотерапія. Можна було б додати, що те ж стосується і підготовки хворого до застосування багатьох таких непростих діагностичних методів дослідження, як ангіографія, пункція печінки, нирок.
Так що роль психопрофілактичних та психотерапевтичних заходів та в період діагностики, і в період лікування найрізноманітніших захворювань досить значна. Не випадково в даний час досить широке поширення в медичній літературі отримали такі поняття, як «психологія лікувального процесу», «психологія реабілітації» і т. д.
Особливе значення ці питання набувають саме зараз, коли медичні професії стали занадто вузькоспеціалізованими і коли надзвичайно ускладнилися в технічному відношенні методики обстежень хворих. Іноді навіть створюється враження про певне «відриві» хворого від лікаря, бо між ними вклинюється бездушна машина - різні комп'ютери,
складні рентгенівські апарати і т. д.
