Згадую, як благотворно діяли на хворого, великого наукового
працівника, відвідування, всупереч всяким нашим заслонам, його асистентів, аспірантів зі своїми дисертаціями, статтями... Такий «імунітет потрібності» виявляється нерідко у лікуванні хворого більш важливим, ніж жмені новітніх ліків!
А тепер про те, що ж вимагається від «головної діючої особи» драми - самого хворого, щоб він своєю поведінкою не сприяв формуванню у нього неадекватних форм внутрішньої картини хвороби. Які тут можливі профілактичні заходи?
Почнемо знову-таки з взаєморозуміння з лікарем. Це - головне. Налагодження довірчих відносин між обома партнерами вимагає зусиль з боку не тільки лікаря, але і хворого. Звичайно, тут може зустрітися чимало складнощів: адже лікар - теж людина зі своїми особливостями, своїми плюсами і мінусами. Тому-то психологічна сумісність лікаря і хворого далеко не завжди легко досяжна. Інший раз вона взагалі не виходить, і доводиться йти на заміну хворого лікаря. Це не дуже важко зробити в стаціонарі і складніше - у поліклініці, особливо якщо певний район закріплений за тим чи іншим лікарем. Про те, наскільки це питання все ж важливий, свідчить дискусія, що проводилося нещодавно у «Літературній газеті», коли обговорювалися можливості зробити так, щоб хворий міг лікуватися у лікаря, який йому по душі.
У сучасній медицині на зміну колишньої концепції, що передбачала у взаєминах лікар - хворий лише однобічну керівну позицію лікаря, приходить новий принцип - принцип партнерства. Але це аж ніяк не означає абсолютної рівності обох сторін. Таке співробітництво все-таки припускає, що керівним у ньому повинен бути лікар.
Чого гріха таїти: зустрічається серед хворих чимале число таких, хто претендує на зовсім незалежне становище у союзі лікар - хворий. Є навіть такі, хто, начитавшись то популярних видань, то інструкцій до лікарських препаратів, намагається диктувати лікаря лікувальну тактику: вимагають виписати певні ліки, призначити певні процедури.
Це глибоко помилкові спроби і претензії. Ми вже не говоримо про те, що лікар не може погодитися з таким становищем, бо тільки йому невідомо, який препарат з великої кількості ліків схожого дії підходить саме для даного пацієнта і в цій ситуації. Подібна незалежність шкідлива і в тому відношенні, що вона сприяє вкоріненню в психіці пацієнта виробленої ним помилкової внутрішньої картини хвороби.
Так що міцний, доброчинний союз між лікарем і хворим можливий лише в тому випадку, коли хворий довіряє своєму лікарю, прислухається до всіх його порад і рекомендацій. Саме в такому союзі - запорука успішності лікування.
Дуже важливо, щоб хворий довіряє лікареві, обмежувався лише тією інформацією, яка стосується його хвороби, яку йому повідомляє сам лікар. Адже нерідко буває і так, що хворий намагається обійти це правило і починає шукати можливості отримати додаткову інформацію з інших джерел («А раптом доктор не все мені говорить, щось приховує?»). У хід йдуть вечірні розпитування медичних сестер і няньок, а то й спроби почитати історію хвороби або амбулаторну карту.
Все це може завдати шкоди хворому: адже, читаючи лікарські записи, дані досліджень, він, не будучи фахівцем, не здатний правильно їх інтерпретувати і оцінити, і окремі формулювання в записах можуть призвести до ятрогенії. Наприклад, прочитав, що «коріння легенів посилені, в них багато петрификатов», і починаєш думати, що б це значило. Дізнаєшся з боку, що петрификати - це сліди перенесеного колись туберкульозного ураження легень, і думка вже працює у певному напрямку: «Так не туберкульоз у мене зараз, раз я так кашляю?». Те ж саме з аналізами крові, сечі, електрокардіограмою і т. д.
Ще гірше - отримання інформації із зовсім некомпетентних джерел: від всезнаючих сусідів по палаті або випадкових знайомих по черзі на прийомі у поліклініці.
