До перших відносяться насамперед ранні методи дослідження, які дають можливість візуально, а потім мікроскопічно встановити, що зубні пасти і порошки при наявності в їх рецептурі високоміцних, абразивних частинок залишають на емалі і особливо на дентині і цементі характерні дефекти у вигляді подряпин, рисок та інших пошкоджень (Miller, 1907; Bunting, Head, 1917; Carney, 1921; Van der Merve, 1927; P. А. Фрідман, 1935; Wright, Fenske, 1937; Manly, 1941; Tainter, Epstein, 1943, і ін). Ці методи, модифіковані та вдосконалені, використовуються і в даний час (Manly з співавт., 1965; Stookey з співавт., 1966; Brasch з співавт., 1969; Vrbic з співавт., 1969; Facg, Volpe, 1970; Н. Ст. Морозова, 1971).
Слід зазначити, що з Американської федеральної специфікації дослідження на абразивність, наприклад, обмежувалося розтиранням зубної пасти на предметному склі з допомогою металевого інструменту. Наявність подряпин свідчило про абразивному дії пасти. Контролем служили показники, отримані при розтиранні стандартного засобу. Згодом цей метод був удосконалений. Замість металевого інструменту пасту розтирали протягом 60 с на предметному склі, при легкому навантаженні гумової каппой діаметром 12 мм, закріпленої в тверду оправу, при швидкості 6000 об/хв. На іншому кінці предметного скла таким же способом розтирали мастильний неабразивный препарат і порівнювали результати під мікроскопом (Ware, Chong, 1964).
Manly з співавт. (1965), зберігши основні принципи цієї методики, вдосконалили її. Вони пропонують відтворювати збільшену в 20 разів запис контуру зуба до і після чищення. Для цього автори розробили датчик неоднорідностей (кутового положення). Цей метод має багато позитивних моментів: дотримується стереотипність дослідів, можна виробляти велику кількість дослідів на одному блоці зубів, графічна запис дає наочне уявлення про убутку твердого речовини зуба. Але поряд з цим є і недоліки, на яких також необхідно зупинитися. При постановці дослідів абразив (тверді частинки) осідає на дно кювети, що значно знижує справжню абразивну здатність випробуваної зубної пасти або порошку. Автори при цьому не вказують, як враховувати адсорбуючу здатність тканин зубів. Разом з тим відомо, що гідратаційні властивості зубів проявляються по-різному в різних рідинах. Аналіз даних дослідів показує, що середнє стирання на кожен тест складає до 15 мк (тобто М = 15 мк), а відхилення (стандартна помилка) дорівнює ± 7,4 мк. Це відповідає я«50 % середнього стирання. Таке велике відхилення (помилка), природно, знижує достовірність отриманих даних.
Stookey з співавт. (1966) вивчали стираючі властивості деяких зубних паст за наступним методом: емаль свежеудаленных зубів переглядали в поляризованому світлі спеціально сконструйованого рефлектометра. Стандартом служив СаС03, поліруючий і стираючий дія якого приймали за одиницю, а подібна дія досліджуваного речовини виражали у вигляді відношення.
Facg, Volpe (1970) запропонували новий метод, який дозволяє визначати in vivo абразивність гігієнічних зубних паст по відношенню до полірованим поверхонь акрилових коронок. Метод полягає в знятті репродукцій поверхні коронок, зроблених з використанням відбиткових матеріалів, подальшої їх обробки і фотографуванні з допомогою електронного мікроскопа для дослідження і вимірювання глибини отриманих подряпин і штрихів. Автори не виявили відмінності в дії паст, але вважають метод перспективним.
Н. Ст. Морозова (1971) дала короткий опис ще одного методики вивчення зношування емалі зуба пастами та іншими абразивами. Для вимірювання лінійного зносу застосовувалися вже відомі методи микроотпечатков (за допомогою приладу ПМТ-3) і профилограмм (при ВЕІ-Калібру). Автор вважає, що за цією методикою можна отримати об'єктивні дані з точністю до 0,5 мк.
Методи дослідження абразивності зубних паст, порошків, засновані на вивченні втрати ваги зразка (зуба, металу, слонової кістки, пластмаси і ін) після обробки його пастами і порошками, використовуються досить давно (Ray, Chaden, 1933; Smith, 1939;. McCauley з співавт., 1946, та ін) і продовжують успішно застосовуватися до теперішнього часу (Cooley з співавт., 1964; Pfrengle, Pietruck, 1965, 1966; Stookey, Muhler, 1968; Ю. А. Федоров, О. В. Круглякова, Ст. Н. Корінь, 1970а, б).
