Н. Ст. Ельштейн, грунтуючись на даних Естонської Республіканського лікарсько-фізкультурного диспансеру, вказує, що з 815 випадків звернення до терапевта в 32,4 % випадків причиною патологічних змін внутрішніх органів були вогнища хронічної інфекції, причому в 16,2 % вони локалізувалися в верхніх дихальних шляхах, у 8 % в області жовчного міхура, у 8 % - в ЛОР-органах. Якщо до цього додати вогнища хронічної інфекції в інших органах, то цей показник зросте до 38,5 %.
За нашими даними, спортсмени, які страждають хронічним тонзилітом, складають 17,1 %. Цікаво, що з видів спорту цей показник істотно різниться. Так, серед гірськолижників він дорівнює 34,2%, хокеїстів - 21,3 %, в той час як серед боксерів він становить 12,4%. Н. А. Гамза і А. В. Разживін (1975) виявили хронічний тонзиліт у 50% хокеїстів. Значне число хворих хронічним тонзилітом А. В. Стогова і співавт. (1977) виявили серед плавців.
Складніше визначити число спортсменів, які страждають хронічним холециститом, так як це захворювання зазвичай не виділяється з групи хвороб органів травлення. Однак питання про кількість спортсменів з хронічним холециститом вивчався Ю. М. Шапкайцем (1962), який показав, що відсоток таких спортсменів в 4-6 разів перевищує відсоток хворих холециститом серед населення і чітко відрізняється в різних видах спорту (від 0,4% у гімнастів до 8,5% у ковзанярів). А за даними В. М. Мануйловой (1975), 190 обстежених нею спортсменів клінічні дані, що свідчать про наявність холециститу, виявлені у 50, причому тільки у 6 з них було зростання спортивних результатів, 2 припинили тренування, а інші тільки підтвердили результат.
Взагалі питання про те, чи впливають вогнища хронічної інфекції на зростання спортивних результатів і спортивну працездатність, має істотне значення.
За даними Р. В. Варакіній, з 227 спортсменів з хронічним тонзилітом зниження спортивної працездатності зазначалося у 86, т. е. у 38%. Дослідження М. Е. Квирницкой, д. Е. Зайцева, М. П. Мысева і В. С. Крикунова (1976) показали, що при хронічному тонзиліті знижується фізична працездатність, порушуються розвиток фізичних якостей і адаптація до фізичних навантажень. ТелеЭКГ-дослідження під час фізичного навантаження показали зниження функціонального стану міокарда, погіршення якості регулювання функції кровообігу.
Для з'ясування цього питання Т. М. Єрохіної були зіставлені дві групи студентів факультету фізичного виховання з вогнищами хронічної інфекції і без них. Виявилося, що зростання спортивних результатів у спортсменів з вогнищами хронічної інфекції має місце у значно меншому відсотку випадків (відповідно 25% і 76%), так само як і підвищення спортивної працездатності (відповідно 11,1 % і 57,8 %).
Недооцінка впливу вогнищ хронічної інфекції на організм призводить до неправильної трактуванні різних скарг, і, нерідко, до гіпердіагностики перетренованості, різних неврозів і т. д., які при ретельному аналізі виявляються проявом інтоксикації з вогнищ хронічної інфекції. Це переконливо ілюструє наступний приклад (Н. Ст. Ельштейн).
Спортсмен К., 27 років, легкоатлет I розряду, скаржився на нездужання, підвищену стомлюваність після тренувань, пітливість, серцебиття. Такі скарги він пред'являв лікаря протягом 3 міс, і це розцінювалося як перетренованість. Виконання відповідних рекомендацій лікаря (зменшення навантаження, додатковий відпочинок, вітамінізація) не дали ефекту. При консультації спеціаліста-терапевта було звернуто увагу на болючість при пальпації в області правого підребер'я, непереносимість жирної їжі. Був поставлений діагноз «хронічний холецистит», що підтверджується дослідженням дуоденального вмісту. Після 2-тижневого лікування відзначалося чітке поліпшення, при контрольному обстеженні через півроку - інтенсивно тренується, скарг немає.
Безсумнівно, що хронічна вогнищева інфекція послаблює захисні сили організму, погіршує адаптацію до великих навантажень і тому представляє велику небезпеку у спортсменів.
На тлі великої кількості робіт, що підтверджують цю точку зору, відомим дисонансом є робота В. А. Левандо (1979), в якій постулюється позитивний вплив занять спортом на перебіг хронічного тонзиліту. На доказ цього наводяться дані про те, що з ростом спортивної майстерності відсоток хворих з хронічним тонзилітом знижується з 20,9 у спортсменів ІІІ розряду до 8,3-у майстрів спорту.
