Результати лікування ниркової недостатності до цього часу не можуть задовольнити клініцистів, хоча воно різноманітне та включає ряд методів. До найбільш радикальних заходів належать пересадка нирок, хронічний гемодіаліз. Дієтотерапія при цьому має допоміжне значення.
При складанні добового раціону харчування подібного роду хворим найбільш важливим і не розв'язаним повністю до теперішнього часу залишається питання про кількість і якість використаного білка.
Результати ряду експериментальних і клінічних досліджень свідчили про несприятливий дії необмеженої введення білків з їжею на протягом навіть помірної ниркової недостатності.
За даними Farr, Smadel, у щурів з нефротоксичною нефритом високий вміст білка в їжі викликало велике порушення функції нирок і збільшення летальності, в той же час застосування низкобелковой дієти частіше сприяло одужанню тварин.
Спостереження Addis (1948) дозволили зробити висновки, що при введенні з їжею білка в кількості, що перевищує необхідний мінімум, збільшується «робота» нирки, причому основна частина цієї додаткової роботи полягає в екскреції сечовини. Тому при ниркових захворюваннях, що супроводжуються порушенням функції нефрона, особливо з розвитком ниркової недостатності, автор вважає необхідним обмежувати кількість білка в дієті.
В клінічних умовах Kopple та ін. (1969) спостерігали у 20 хворих з нирковою недостатністю, які отримували протягом 6 місяців по 1,0 г білка на 1 кг ваги, наростання вмісту сечовини в крові і появі ознак уремічної інтоксикації. У зв'язку з подібними результатами ці автори надалі користувалися дієтою, яка містить 0,4-0,5 г білка на 1 кг ваги.
Ряд дослідників вважають достатнім вміст білка в добовому раціоні близько 0,5-0,57 г на 1 кг ваги тіла хворого (Merrill, 1956, 1960; Shreiner, Macher, 1961, 1965; Merrill, 1966).
Lipman, Persike описують хороші результати при лікуванні 12 хворих хронічною нирковою недостатністю дієтою, містять 0,5 г білка на 1 кг ваги хворого. Отриманий лікувальний ефект автори пояснювали тим, що організм пристосовувався до низького рівня споживання білка, і внаслідок цього розпаду тканинних білків і утворення азотистих шлаків зменшувалися. Аналогічні дані у 34 хворих з кліренсом креатиніну більше 10 мл/хв отримав Franklin та ін. (1967); однак по мірі погіршення ниркової функції дієта з вмістом 40 г білка ставала вже не ефективною.
М. Я. Ратнер, Т. М. Єршова (1964) застосовували дієту з вмістом 30-40 г білка у 29 хворих починається з хронічною нирковою недостатністю (залишковий азот у сироватці крові не перевищував 100 мг %, уремічна інтоксикація була слабо виражена). Через 2-3 тижні відбувалася нормалізація залишкового азоту, зникали явища інтоксикації. У той же час у хворих контрольної групи, які отримували дієту, що містить 60-70 г білка, відбувалося наростання симптомів уремії.
Хоча Kopple та ін. (1969) також рекомендують дієту з 40 г білка в добовому раціоні, не можна не підкреслити, що первинні поліпшення серед 32 спостерігалися протягом 1-26 місяців (у середньому 6,2) хворих автори отримали при застосуванні дієти, що включала тільки 20 г білка. При такій низкобелковой дієті азотистий баланс був негативним і ставав позитивним після перекладу на раціон з 40 г білка в добу. Залежність азотистого балансу у хворих хронічною нирковою недостатністю від вмісту білка в дієті відзначали й інші автори. Так, Ford та ін. (1969) при призначенні 0,26 г білка на 1 кг ваги в день виявили негативний азотистий баланс у 16 хворих; при збільшенні дози білка до 0,4-0,5 г на 1 кг ваги у 6 з 12 хворих він став позитивним. В якості джерела білка використовувалися продукти з незамінними амінокислотами (синтетичні амінокислоти, яйця, картопля). Калорійність досягалося введенням глюкози. Отримані результати дозволили авторам прийти до висновку про необхідність призначення при нирковій недостатності дієти з вмістом 0,5 г білка на 1 кг ваги хворого (в середньому 35 г на добу). При цьому вони ґрунтувалися, як і інші перераховані вище дослідники, на прагненні уникнути можливості виснаження, гіпоальбумінемії, виникнення яких може призвести до негативного азотистої балансу.
Всупереч страху значного обмеження білка, інші автори отримали хороший клінічний ефект і спостерігали позитивний азотистий баланс при застосуванні у хворих хронічною нирковою недостатністю дієти з вмістом не менше 0,2-0,3 г білка на 1 кг ваги тіла. Так, Smith (1926) спостерігав протягом 6 місяців хворого, що страждав хронічним дифузним гломерулонефритом з азотемією, отримувала харчування з обмеженням білка до 0,26 г на 1 кг ваги (близько 20 г білка в добовому раціоні), і зазначив сприятливий ефект цієї дієти. Borst (1948) при призначенні хворим висококалорійної цукрово-жирової дієти, що включала 0,25 г білка на 1 кг ваги хворого, виявив у багатьох з них позитивний азотистий баланс, поліпшення самопочуття і задовільну переносимість такого харчування. Kempner (1945) при лікуванні протягом декількох місяців хворих з гіпертонією і азотемією рисово-фруктово-цукрових дієтою, що містила в добовому раціоні 20 г білка і 2000 калорій, часто домагався зниження залишкового азоту крові і позитивного азотистого балансу. Asano, Hisata (1969), Vucenovic (1970) на підставі тривалого спостереження над хворими з хронічною нирковою недостатністю вважають, що низкобелковая дієта продовжує життя хворим на 3-12 місяців.
