У зв'язку з тим, що протягом і прояви хронічної ниркової недостатності мають деякі особливості в залежності від характеру ураження нирок, вивчення структури захворювань, що лежать в основі ХНН, представляє інтерес для планування медичної допомоги хворим на різних етапах розвитку ниркової недостатності. Патологія нирок будь-якої природи може завершитися виникненням ХНН. Літературні відомості, як правило, обмежуються даними нефрологічних центрів, що здійснюють програмний гемодіаліз і (або) трансплантацію нирок, і тому включають лише випадки термінальної хронічної ниркової недостатності. За цими даними найбільш частими причинами розвитку ХНН є хронічний гломерулонефрит і пієлонефрит (табл. 7). Частота останнього серед причин розвитку ХНН, за різними статистикам, коливається від 6 до 25% (Parsons та ін, 1972). Незвично високий відсоток хворих з пієлонефритом, зазначений Н. А. Лопаткиным і І. Н. Кучинським (1972), пояснюється тим, що керований ними нефрологічний центр розгорнуто на базі урологічної клініки. Крім того, вони включили у загальне число хворих та осіб, які перебували на консервативному лікуванні, яким з тих чи інших причин «активне лікування хронічної ниркової недостатності» не проводилося (у зв'язку з віком, наявністю супутніх захворювань, тяжкістю основного захворювання тощо). Представлені в таблиці дані інших авторів також кілька штучні, оскільки включають групи спеціально відібраних хворих (за віком, за відсутності протипоказань для гемодіалізу та іншим параметрам). Справжні дані про те, який питома вага хворих з хронічним гломерулонефритом і пієлонефритом серед хворих з хронічною нирковою недостатністю, повинні бути дещо відрізняються від наведених вище. Про це свідчать, зокрема, результати досліджень, проведених у ряді країн з охопленням майже всього населення. Так, в Ірландії серед хворих з хронічною нирковою недостатністю (без урахування віку) хронічний гломерулонефрит діагностований у 28,8% випадків, а серед чоловіків у віці 50-60 років він реєструється майже в півтора рази частіше (45%). У той же час хронічний пієлонефрит з'явився причиною хронічної ниркової недостатності у чоловіків і жінок віком 60 років у 11,5%, а при обліку хворих всіх вікових груп - у 17,2% (McGeown, 1972). У Шотландії хронічний гломерулонефрит є причиною ХНН у 27,6% хворих віком до 65 років і у 34,5% хворих у віці до 55 років, а пієлонефрит відповідно - у 27,6% та у 25,4% хворих (Pendreigh та ін, 1972).
Серед хворих на хронічний гломеруло - та пієлонефрит ниркова недостатність різної вираженості (від зниження т. н. парціальних функцій нирок до уремії) спостерігається досить часто. За даними, заснованим на аналізі матеріалів нефрологічного відділення 1-го ЛМІ їм. акад. І П. Павлова за 1968-1974 рр., ХНН реєструється щорічно в 21,6-51,4% хворих (рис. 3). При цьому кількість хворих з азотемією аж до 1973 р. включно не перевищувало 23,2%. Виняток склали дані 1974 р., коли в зв'язку з відкриттям в клініці відділення гемодіалізу в ній стали концентруватися хворі з термінальною нирковою недостатністю.
Перебіг хронічної ниркової недостатності при окремих захворюваннях нирок має ряд особливостей, які визначаються терміном її виникнення від початку захворювання, віком хворих, наявністю або відсутністю супутніх захворювань та їх характером, тривалістю латентного періоду ХНН, швидкістю прогресування захворювання нирок, ступенем оборотності ХНН та іншими факторами, облік яких далеко не завжди виявляється можливим.
Рис. 3. Частота ХНН II-III ст. у хворих на хронічний гломеруло - і пієлонефрит (1968-1974 рр.).
С. Д. Голигорским і його школою, поряд з латентною формою хронічної ниркової недостатності, виділяється субклінічна, яка «характеризується наявністю гуморальних порушень без яких-небудь суб'єктивних проявів, нормальними показниками біохімічного складу крові» і виявляється за допомогою спеціальних тестів (наприклад, з навантаженням бікарбонатом натрію або хлоридом амонію). По суті справи, субклінічна форма може розглядатися як найбільш ранній етап латентної стадії ХІН. Розпізнавання його, за наявними даними, набуває особливого значення не тільки у хворих з явною патологією нирок без явного порушення їх функцій, але і в осіб з єдиною «здоровою» ниркою, в літньому або старечому віці і при вирішенні питання про можливість роботи в екстремальних умовах і про оперативних втручаннях (С. Д. Голигорский, Л. П. Павлова, 1970; А. Я. Питель, З. Д. Голигорский, 1970; В. С. Балаховский, Ю. В. Наточин, 1973).
Тривалість латентної стадії ХНН різна і визначається, насамперед, характером основного захворювання, його перебігом і клінічними проявами. Чим вона зберігається довше, тим більше загальна тривалість захворювання. Загальновизнано, що вона більше при пієлонефритах і ряді інших урологічних захворювань нирок порівняно з гломерулонефритами різного генезу. Показовими в цьому відношенні дані Heale та ін. (1973), які проаналізували перебіг хронічної ниркової недостатності у 151 хворого, відібраного для трансплантації нирки, виділивши серед них осіб, у яких були відомі терміни появи перших ознак ХНН. Виявилося, що середня тривалість захворювання після цього у хворих з гломерулонефритом склала 7 років, а при пієлонефриті та полікістозі нирок - відповідно 11 і 13 років.
