Така схожість у розвитку перевантаження міокарда при фізичному навантаженні і в патологічних умовах. Відмінність визначається головним чином фактором часу. При фізичному навантаженні гіперфункція є переривчастою (тимчасової); періоди інтенсивного навантаження змінюються періодами відпочинку, тривалість яких можна регулювати. Регулювати можна також поступовість наростання гіперфункції і ступінь інтенсивності навантаження. Завдяки цьому гіперфункція серця при раціональній фізичного навантаження супроводжується певними позитивними змінами і стає стійкою. Таке високе функціональний стан міокарда властиво спортсмену, тренування якого побудована розумно. При патологічних змінах (порок серця, гіпертензія та ін) можливості для регулювання ступеня гіперфункції немає і вона є постійної, безперервної. Тому стійкість її відносна. Більш швидко розвивається фізіологічна гіпертрофія, прискорюється її перехід в патологічну, яка в більшості випадків завершується більш або менш швидким зношуванням серця та розвитком його недостатності. Нераціонально організований тренувальний процес, не враховує величезного значення уривчастості навантаження і її розумного регулювання, створює умови, в яких гіперфункція серця при фізичному навантаженні стає близькою до гіперфункції, що виникає при патологічних змінах, з усіма витікаючими з цього наслідками. При наявності тих чи інших патологічних змін серцево-судинної системи значна фізичне навантаження посилює їх негативний вплив на міокард. Ось чому не слід допускати до інтенсивних тренувань, властивим сучасному спорту, осіб, які страждають вадами серця, гіпертонічною хворобою і т. п.
Розвиток та прогресування гіпертрофії міокарда у спортсменів залежать також від того, якого типу гіперфункція у них переважає. Як вже було сказано, при фізичному навантаженні у спортсменів відзначається ізотонічна гіперфункція. Однак цілий ряд несприятливих факторів (зокрема, надмірна, нераціональна навантаження, велика кількість змагань, перевтома тощо) можуть призвести до підвищення периферичного судинного опору, і тоді гіперфункція серця почне здійснюватися переважно за изометрическому типу. При цьому створюються умови для розвитку вираженої гіпертрофії міокарда і значної дилатації порожнин серця, що дуже швидко призводить до зношування міокарда, розвитку в ньому явищ дистрофії та склерозу, неминуче тягнуть за собою серцеву недостатність.
Спортивний лікар повинен завжди пам'ятати про те, що поява ЕКГ- і ВКГ - ознак гіпертрофії міокарда свідчить про можливу фізичному перевантаженні. У такому разі слід регулювати тренувальну навантаження, враховуючи можливий зворотний розвиток гіпертрофії міокарда.
Питання про гіпертрофії міокарда у спортсменів вимагає подальшого вивчення. Для правильної її оцінки необхідні дослідження механізмів її розвитку, так і її пластичного забезпечення.
Як видно із викладеного вище, уявлення про основні ознаки спортивного серця дещо ускладнилися і загострилися. Саме таке розуміння особливостей фізіологічного «спортивного серця» є клінічно обґрунтованим і дозволяє правильно зрозуміти і оцінити всі прояви патологічного «спортивного серця».
