Хіміотерапія може бути віднесена до одного з альтернативних методів лікування раку передміхурової залози. Стимулом до її впровадження стало розвиток гормональної резистентності пухлини в процесі эстрогенотерапии і орхиэктомии. До теперішнього часу накопичився досвід хіміотерапії раку передміхурової залози в результаті великих досліджень, проведених за програмою Національного проекту з проблеми раку передміхурової залози та інших онкологічних кооперованих груп [Schmidt J., 1980; Pavone-Macaluso М., 1982]. Хіміотерапія раку передміхурової залози пов'язана з серйозними проблемами визначення показань до неї і оцінкою ефективності лікування.
Гетерогенність будови раку передміхурової залози, що включає 80% андрогеночувствительной і 20 % андрогенонечувствительной клітинної популяції, що значно ускладнює лікування цього захворювання. Стандартна ендокрінотерапіі значною мірою сфокусована на оптимальному використанні гормональної залежності пухлини, і хіміотерапія в більшості випадків проводиться у зв'язку з відсутністю ефекту від гормонального лікування. Однак до цього часу дисемінація пухлинного процесу та погіршення загального стану хворого обмежують ефективність хіміотерапії. Літній вік та супутні ускладнення, пов'язані з эстрогенотерапией, нерідко перешкоджають запровадженню необхідних доз препарату. У ряді випадків хіміотерапія проводиться хворим на рак передміхурової залози, у яких не вдається чітко виявити локалізацію метастазів і в зв'язку з цим неможливо визначити ефективність лікування. У цих випадках досить важко встановити частковий регрес метастатичної пухлини під впливом хіміотерапії, що штучно знижує ефективність хіміотерапії. Це визначає необхідність ретельного обстеження хворих на рак передміхурової залози до призначення хіміотерапії і ст. період її проведення з використанням сцинтиграфії кісток, біохімічних досліджень (простатична фракція кислої фосфатази, лужної фосфатази, гідроксипролін), рентгенографії легенів, КТ і ехографії передміхурової залози, визначення функціонального стану печінки, клінічного аналізу крові. Результати хіміотерапії оцінюють за певними критеріями, що включає об'єктивні ознаки регресу раку передміхурової залози, часткового регресу раку передміхурової залози, стабілізації та прогресування раку передміхурової залози.
Основним показанням до хіміотерапії є гістологічно підтверджений рак передміхурової залози з локалізацією метастазів переважно в кістках і розвитком гормональної резистентності пухлини. Хіміотерапія може бути проведена хворим дисемінований рак передміхурової залози при відсутності патологічних змін кількості формених елементів крові. Хворим з попередньої променевої терапії на область газу необхідно вибрати хіміопрепарат з низькою миелоподавляющей активністю. Хіміотерапія протипоказана хворим на рак передміхурової залози, раніше вже отримував хіміопрепарати, при підвищенні вмісту креатиніну більш ніж на 1,6 ммоль/л або при супутніх злоякісних новоутвореннях інших локалізацій.
Протипухлинні хіміопрепарати діють не тільки на ракові, але і на нормальні клітини. Вони безпосередньо впливають на клітинно-молекулярні механізми росту клітин раку передміхурової залози - синтез ДНК, нуклеотидів, мітотичну активність, тобто на процеси акумуляції і передачі генетичної інформації в клітині. У зв'язку з цим наявні зараз в арсеналі протипухлинні препарати повинні призначатися в максимально переносимих дозах для досягнення оптимального терапевтичного ефекту.
Для реалізації токсичного впливу препарат повинен бути доставлений до пухлинної клітці в активній формі, що в більшості випадків потребує активації. Крім того, необхідно взаємодія препарату з «мішенню», в результаті чого виникає ланцюг реакцій, що призводять до загибелі клітини.
Основні показники, що визначають вибірковість протипухлинної активності препарату, включають: 1) фактори активації препарату, що забезпечують достатню для реалізації ефекту концентрацію його активної форми на рівні клітини-мішені (стан мікроциркуляції в області пухлини, проникність капілярів, активний транспорт і пасивна дифузія хімічного агента в клітку, його виведення з клітини, зв'язування з макромолекулами, які не є «мішенями», внутрішньоклітинна деградація, активність ферментів, що забезпечують перетворення препарату в активний субстрат на рівні пухлинної клітини); 2) фактори, що впливають на взаємодію препарат - клітина-мішень (стан хроматинового апарату ядра клітини і активності ДНК у процесі біосинтезу клітини); 3) фактори, що визначають загибель клітини (активність синтезу ДНК до часу взаємодії між препаратом і кліткою-мішенню). Вибірковість препаратів визначається відношенням чутливості до них пухлинних і нормальних клітин в організмі хворого.
Толерантність нормальних клітин до певних доз препаратів залежить від ряду факторів, до яких відносять вік хворого, що передує эндокрино-, променеву терапію, концентрації циркулюючих метаболітів, модулюючих ефект хіміопрепарату, фармакокінетичні фактори, що забезпечують необхідну для загибелі пухлинної клітини концентрацію препарату в плазмі крові і його вплив на здорову клітину. Важливо відзначити, що у зв'язку з особливостями чутливості організму хворого до хіміопрепаратів у ряді випадків виникає непереносимість їх навіть при використанні в терапевтичних дозах.
Непереносимість хіміопрепарату при його нормальному вмісті в плазмі крові пов'язана з попередньою хіміо - або эндокринотерапией, старечим віком хворого. Іншою причиною нестерпності є порушення його метаболізму або екскреції, що створює умови для підвищення концентрації препарату в крові навіть при введенні у терапевтичних дозах. Це потребує зменшення дози препарату у зазначених ситуаціях, що неминуче призведе до зниження його вмісту в крові нижче рівня терапевтичної ефективності. У той же час зниженням дози препарату при його надмірної токсичності крові вдається досягти допустимого токсичного межі і зберегти ефективність лікування.
