У країнах, де недостатньо розвинута система державної медичної допомоги, хворі, як правило, повністю надані самим собі. Характерно в цьому відношенні заяву Елмера Хесса, президента Американської медичної асоціації: «Ось в цьому випадку людина фактично тримає свою долю у власних руках і несе значну частку відповідальності за проведення періодичних обстежень незалежно від того, як він себе відчуває; він сам повинен вирішити питання про те, чи можна знехтувати тим чи іншим незначним порушенням або слід звернутися до лікаря... не Можна покласти на когось відповідальність... Вся відповідальність лежить на вас». У подібних випадках обов'язок лікаря зводиться до того, щоб попередити пацієнта про можливу небезпеку. Але пацієнт в ряді випадків не може вирішити, пора йому звертатися до лікаря чи ні, особливо якщо мова йде про захворювання на рак.
Періодичні та обов'язкові профілактичні огляди, загальна диспансеризація, пропаганда медичних знань, широко практиковані в СРСР, спрямовані на вирішення цієї проблеми. Питання профілактики вирішуються і в тих капіталістичних країнах, де трудящі домоглися організації державної системи охорони здоров'я (Англія, Швеція, Норвегія та ін). Однак у цих країнах профілактика зводиться до санітарно-технічним і узкомедицинским заходів. Головною відмітною особливістю створеної в нашій країні системи охорони здоров'я є те, що вона на ділі забезпечує профілактичний напрямок медицини, про розвиток якого з давніх часів мріяли передові діячі медичної науки. Величезні організаційні та пропагандистські зусилля охорону здоров'я СРСР спрямовує зараз на загальну диспансеризацію населення, яка повинна завершитися до 1987 р. Масові оголошення роз'яснюють сенс загальної диспансеризації і запрошують стати на диспансерний облік все населення.
Принципу радянської охорони здоров'я є забезпечення загальнодоступної безкоштовної медичної допомоги. Соціалістична держава бере на себе турботу про охорону і постійне поліпшення здоров'я всього населення. Саме цьому покликані сприяти соціально-економічні та медичні заходи.
Таке становище не означає, звичайно, що при соціалізмі зникає потреба у громадянській діяльності лікарів. Навпаки, для неї відкриваються нові, широкі можливості. І. в. Давидовський писав у газеті «Известия»: «Лікарська етика зобов'язує думати про хворого і крім службового часу... Голос нашої медицини ще не звучить так, як він має звучати, коли справа йде про поліпшення умов праці, підвищення санітарної культури, про створення обстановки, максимально сприятливої для морального і фізичного здоров'я членів нашого суспільства. Тому мені хочеться ще раз нагадати, що лікар може бути і повинен бути борцем». Ще багато потрібно зробити і для підвищення соціальної значущості лікаря, який поки що, на жаль, не володіє рядом необхідних йому повноважень: не розпоряджається санаторними путівками, не впливає безпосередньо на розподіл квартир для хворих, не може перевести хворого на більш легку роботу, шкільний лікар не може втрутитися в педагогічний процес і т. д. Недарма деякі хворі говорять: «Доктор, ви дуже хороша людина, але як шкода, що ви не мій начальник!».
