Майстер спорту з легкої атлетики М., 37 років. У 1947 р. в сечі з'явилися зміни (протеїнурія, гематурія), що супроводжувалися гіпертензією. Все це розцінювалося як фізіологічні зміни. У 1951 р. проф. А. Р. Дембо був поставлений діагноз хронічного нефриту, підтверджений клінічними обстеженнями (акад. АМН СРСР Е. М. Тареєв). Незважаючи на це, спортсмен продовжував тренуватися, показував відмінні результати і став рекордсменом світу. У 1953 р. діагноз «хронічний нефрит» був підтверджений. Однак спортивні лікарі припускали спортсмена до тренувань і змагань, вважаючи, що клініцисти помиляються в діагнозі, так як не знають про можливості змін у сечі у здорових спортсменів. Підставою для такого висновку служили успіхи спортсмена М. на спортивному поприщі. Стан спортсмена повільно погіршувався, однак належного значення цьому не надавалося. Потім спортсмен, в силу випадково склалися, протягом 3 років жив і працював у Каїрі. Як відомо, клімат Каїра дуже сприятливий для хворих хронічним нефритом. Там він почував себе задовільно. Після повернення на батьківщину спортсмен став почувати себе гірше - посилення головного болю, запаморочення, загальна слабкість, високі стійкі цифри АТ 200/140 мм рт. ст. У зв'язку з цим 12.01.65 р. був госпіталізований в нефрологічне відділення. Клінічний діагноз: хронічний дифузний гломерулонефрит, гіпертонічна форма, з порушенням функції нирок. Під впливом проведеного лікування стан покращився, АТ знизилося до 130/90 мм рт. ст. Виписаний 03.02.66 р. на амбулаторне лікування. З 19.02 по 27.02.67 р. хворів на грип, після якого відзначені погіршення самопочуття та наростання змін у сечі: білок 3,3 г/л, циліндри гіалінові від 4-6 до 20-25 в препараті.
Надалі стан поступово погіршувався, наростали явища недостатності функції нирок. 09.03.68 р. повторно госпіталізований в нефрологічне відділення, де був проведений багаторазовий гемодіаліз. Однак явища уремії наростали, і 30.03.68 р. хворий помер. Патологоанатомічно діагноз хронічного дифузного гломерулонефриту підтверджений.
Наведений приклад представляє інтерес з кількох точок зору. По-перше, він демонструє можливість розвитку гіпертонічної форми хронічного нефриту без чіткої клінічної картини гострого нефриту. Крім того, тривалість спостереження за даними спортсменом (19 років) дозволяє простежити динаміку захворювання та поступовий розвиток недостатності функції нирок (гіпоізостенурія, азотемія). Чітко визначається позитивний вплив кліматичного лікування (Каїр). Звертає на себе увагу негативне вплив інтеркуррентною інфекції (грип) на стан функції нирок.
На цьому прикладі також видно відоме своєрідність перебігу хронічного нефриту, пов'язане з високим функціональним станом організму, що визначає більш широкі компенсаторні можливості спортсмена у порівнянні з особами, що не займаються спортом. Про це говорять повільний перебіг, періоди ремісії, можливість переносити великі тренувальні навантаження, встановлення світових рекордів при виражених патологічних змінах нирок На цьому прикладі видно невиправдано легковажне ставлення до змін у сечі у спортсмена, недооцінка можливості патологічних змін в нирках і переоцінка «фізіологічного» походження змін у сечі.
Цей приклад ще раз підтверджує висловлену вище тезу про те, що встановлення рекордів не завжди є показником повного здоров'я, так само як і хороше самопочуття. Про це мають завжди пам'ятати лікарі, які ведуть спостереження за тренуються спортсменами.
З усього вищевикладеного стає очевидним, що особам, які страждають хронічним дифузним гломерулонефритом, заняття спортом повинні бути повністю заборонені, незалежно від тривалості і стійкості ремісії. З цієї точки зору, не можна погодитися з рекомендаціями Р. А. Глезер та ін. (1977) про можливості занять спортом осіб з хронічним нефритом за умови спостереження за ними нефролога і проведення лікування индометацилом, запобігає, на їхню думку, різке погіршення функції нирок на тлі неадекватних фізичних навантажень (?!). Аналогічних поглядів дотримуються Б. П. Преварский та ін. (1982), рекомендують спортсменам з хронічним пієлонефритом, у яких ремісія триває більше року, продовжувати спортивні тренування і одночасно використовувати інтенсивно тренує режим, що передбачає повне відновлення технічних навичок, а також спеціальної і загальної витривалості. З клінічних позицій неприйнятність подібної точки зору очевидна, і вона тим більше не знаходить виправдання, бо сформульовано фахівцями, які добре знають про негативний вплив великих фізичних навантажень на перебіг хронічних захворювань нирок.
