Ще більш точне уявлення про секреторної функції підшлункової залози дає зіставлення глікемічний кривої і кривий НЕЖК після введення глюкози і препарату гіпоглікемічної дії бутамід. Типова для здорової людини конфігурація кривої НЕЖК після введення бутамід супроводжується нормальною глікемічний реакцією. Виражена гіпоглікемічна фаза у хворих з ожирінням супроводжувалася й більшим порівняно з нормою падінням вмісту НЕЖК у плазмі крові, що дозволяє обґрунтовано говорити про гіперфункції інсулярного апарату у даної групи хворих. Збочена реакція НЕЖК після введення глюкози (не зниження, а підвищення їх концентрації у плазмі крові) поєднувалася з диабетоидной глікемічний кривої. У цих випадках не виявляється і гіпоглікемічну дію бутамід.
В генезі функціональних порушень інсулярного апарату при ожирінні велике значення набуває, з одного боку, гиперинсулинизма, з іншого - підвищена резистентність тканин до інсуліну. Ще в 1963 р. Кагатів з співавт., Grodsky з співавт. показали, що у огрядних людей підвищений рівень плазмового інсуліну натщесерце і є інтенсивна реакція на стимуляцію β-клітин підшлункової залози незалежно від виду стимуляції. У будь-якій ситуації (споживання вуглеводів з їжею, введення глюкози внутрішньовенно або всередину, введення толбутаміду, глюкагону) відбувається бурхливий викид інсуліну. Гиперинсулинизма при ожирінні, не ускладненому діабет,- факт класичний. Це ж показано і щодо иммунореактивного інсуліну [Алексєєва Р. Р., 1967; Васюкова Е. А. та ін, 1973; Генес Ц. Р., 1975; Єфімов а.с. та ін, 1975; Беюл Е. А., Спесивцева В. Р. та ін, 1977; Karam et al., 1965; Grodsky et al., 1965; Hausmann et al., 1975]. З численних спостережень авторів випливає, що рівень «базального» інсуліну корелює зі ступенем ожиріння [Salans et al., 1968; Bagdade et at., 1969; Drush, 1973] та давністю хвороби [Schultz, 1973].
Наші дослідження хворих ожирінням без ознак діабету також продемонстрували чітке зростання вмісту иммунореактивного інсуліну при тяжких захворювання [Беюл Е. А., Спесивцева В. Р. та ін, 1977]. Ця ж спрямованість зберігалася при визначенні иммунореактивного інсуліну після перорального навантаження глюкозою (табл. 12).
Як видно з табл. 12, секреція иммунореактивного інсуліну стимулювалася введенням глюкози. Однак якщо при важкій формі захворювання (ожиріння III ступеня) вивчається крива розтягувалася (за Н/г год показники иммунореактивного інсуліну залишалися високими), то при ожирінні II ступеня до зазначеного терміну вона знижувалася до рівня, близького до норми. Звертала на себе увагу і уповільнена реакція секреції иммунореактивного інсуліну на глюкозу у хворих на ожиріння III ступеня. Максимальний підйом секреції иммунореактивного інсуліну не наступав через 30 хв, а пізніше. Особливо виразно цей уповільнений відповідь иммунореактивного інсуліну виявлявся у осіб старше 36 років. Вихідний рівень иммунореактивного інсуліну зростав відповідно тривалості хвороби. При тривалості хвороби понад 15 років секреція иммунореактивного інсуліну знижувалася.
Як згадувалося, гиперинсулинизма, типовий для ожиріння, поєднується зі зниженням периферичної чутливості тканини до інсуліну. Цим пояснюється зниження толерантності до глюкози при ожирінні, оскільки виробляється у великій кількості ендогенний інсулін слабо здійснює гіпоглікемічну дію. В результаті цього глюкоза крові може залишатися на високому рівні. Отже, існує відносна недостатність інсуліну при абсолютно високою його секреції. Це один з ранніх етапів цукрового діабету. У огрядних хворих з порушеною толерантністю до глюкози або явним діабет м'язова тканина резистентна до інсуліну, а чутливість до нього жирової тканини збережена і ліпогенез може вчинятися з тієї ж активністю. Оскільки підвищена резистентність до інсуліну поєднується з його підвищеною секрецією, це пояснюють своєрідним механізмом компенсації стійкою гіперглікемії [Баранов В. Р. та ін., 1970, 1971; Єфімов а.с. та ін, 1975; Rabinovitz, 1962; Frankson, Malaise, 1966; Copinsky, Wegienka, Hani, 1967; Kreisberg et al., 1967; Luft, 1968; Luft, Cerasi, Anderson, 1968].
