Медична етика

Безкоштовна загальнодоступна медична допомога в СРСР створює умови для нормальних взаємин між лікарем і хворим, у яких відсутні які-небудь матеріальні міркування. Отримуючи матеріальне забезпечення за свою працю від держави, лікар не розглядає хворого як об'єкт для отримання вигоди.
Медична етика стосується трьох сторін діяльності медпрацівників: їх взаємин з хворими, між собою і з суспільством.
Рішення питання про стан здоров'я звертаються до нього осіб вимагає від медика самого пильної уваги до всіх ознаками, що може говорити про наявність хвороби. Правильна оцінка скарг хворого може у багатьох випадках тим, що не завжди хворий вміє висловити й пояснити те, що з ним відбувається, або ж говорить про свій стан плутано, плутано, нерідко суперечливо. Однією з головних помилок, які іноді припускають медики, є уявлення про те, що характер скарг і поведінку хворого в цілому не знаходяться у відповідності з даними проведеного обстеження і, зокрема, що тяжкість хворобливого стану хворим перебільшується. За винятком нечисленних, головним чином експертних випадків, коли медик дійсно може мати справу з обважненням хворим наявних у нього хворобливих симптомів (агравація) або з удаваною хворобою (симуляція), в основі навіть самих незначних скарг хворого завжди лежить те чи інше нездоров'я. Якщо ж різні скарги на фізичне нездоров'я все-таки не підтверджуються результатами ретельного обстеження, мова, як правило, йде про наявність нервово-психічного захворювання. Ставлення лікаря до деяких скарг пацієнтів як до чогось не заслуговуючому великої уваги і як наслідок - часті при цьому поради «не йти в хворобу», «взяти себе в руки», «не розпускатися» і т. п. ображають або озлоблюють хворих. Навпаки, здатність медика вдумливо і уважно оцінити всі суб'єктивні дані (скарги хворого) і результати об'єктивного обстеження, вміння дати відчути хворому в процесі обстеження, що в його стані хочуть розібратися; нарешті, що він, хворий, є для лікаря не просто «цікавим» і «важким» випадком, але насамперед страждають особою зі своїми, властивими тільки йому особливостями,- все це дозволяє намітити шляхи індивідуального підходу, що полегшують і постановку правильного діагнозу, і завоювання прихильності пацієнта (останнє має велике значення для успішного лікування).
Необхідність надання хворому максимально дієвої допомоги зобов'язує медпрацівників постійно підвищувати свої професійні знання.
Поведінка медика має ряд особливостей; терпіння, обережності, вдумливість, такт і самовладання повинні лежати в основі відносин не тільки медика до хворого, але й медпрацівників по відношенню один до одного. Відсутність будь-якого із зазначених якостей приносить хворому прямий або непрямий шкоду. Ставлення до всіх хворим повинно бути уважним, турботливим, м'яким і разом з тим позбавленим сентиментальності і фамільярності, тобто має бути простим і природним. Немаловажне значення має форма звертання до хворого. Найкращим є звернення по імені і по батькові або (що трохи гірше) за прізвища. У першому випадку зберігається принцип індивідуалізації. Звернення «хворий» значною мірою безлико і адресується по суті не до конкретної людини, а до хворого взагалі.
Повага до особистості хворого проявляється і в зверненні до нього на «ви».Способность володіти собою включає і вміння медика повністю підпорядкувати свої думки та інтереси професійної діяльності. На час спілкування з хворими медпрацівники повинні вміти відмовлятися повністю від своїх власних справ і переживань. Розмови медперсоналу, які не мають безпосереднього відношення до виконуваної ним роботи, нерідко розцінюються хворими як неуважність, неповага і байдужість. Вміння медика володіти своїми почуттями має проявлятися і в його відношенні до різних тяжким сторонам, неминуче супроводжують деякі хвороби: він повинен навчитися не відчувати почуття страху (перед психічно хворими, інфекційними хворими), огиди і т. д. В інтересах правильного лікування і повноцінного догляду за хворими слід придушити в собі ці почуття, інакше робота медика стане неможливою.